До Дикусії Про Український Правопис
Василь ТРИЛІС (НДІ Українознавства)
Мені завжди стає моторошно, коли з'являється команда "ух" і пропонує відрихтувати… мову; і тут же, не чекаючи нічиєї згоди, як циганка до ворожіння, кидається до правопису. Десь ще за часів Хрущова всі ми натерпілися страху, коли творчий запал охопив російських мовознавців; слава Богу, ніби минулося. А тепер, уже незалежно від росіян, потерпаємо, що ось-ось знову покалічать український правопис.
Скільки разів мордували наш правопис! В Україні, видно, дуже поширена може не така вже й страшна, але стидна й невиліковна хвороба, яку я назвав би лінгвістичною сверблячкою (ЛС).
Вражає вона всіх без розбору, від юного крадія металолому до сивого мовознавця: перший, нікого не питаючись, запроваджує в мовлення такі шедеври як "блін" і "лох", другий, спираючись на поважний кворум, реанімує національну літеру "г" з оселедцем на лобі.
Це тільки різні симптоми, а причина одна: лінгвістичний авітаміноз. Чогось недодали цим хлопцям у період формування мовної свідомості, і тепер їм весь час свербить у тому місці, яке можна почухати тільки за допомогою змін у словнику або граматиці рідної мови.
Я поважаю й молодого шибеника (як представника мовної стихії), і мудрого професора (він таки довго вчився), але ж, панове!.. Чухатися привселюдно! Залишаючи на стовбурах національної граматики й лексики свою безсмертну шерсть! Особливо це не личить професорові, і я дозволю собі з ним порозмовляти, свідомий того, що він не один, що він втілює собою цілу когорту мовознавців-професіоналів. Нехай ЛС невиліковна, а все ж її треба якось гамувати, хоча б покищо на людях.
Пане професоре! От ви казали, що треба повернути нашій мові 19 питомих їй правил. Чому тільки дев'ятнадцять? Чому саме ці, а не інші? І взагалі – навіщо? Он французи, англійці та багато інших не міняють своїх правописів століттями, і від того ні мова їхня не збідніла, ні самі вони не здичавіли. Мучаться, звісно, але живуть якось.
Чи, може, саме оці 19 правил відмежують нас, нарешті, від клятих москалів? Чи наблизять літературну, писемну мову до реальної живої? Чи просто поліпшать, удосконалять наше диво калинове? Пане професоре, але ж ви краще за інших розумієте, що нічого цього не станеться. Передусім тому, що оці 19 правил – краплина в морі, і коли б навіть ця краплина була стерильно чистою, то й тоді морська вода залишиться солоною.
Щодо бажання вдосконалити… Побійтеся Бога, пане професоре. Не з нашим і навіть не з вашим розумом удосконалювати мову. Це ж океанічний процес, у якому беруть участь десятки мільйонів її носіїв і на який впливають ще й сотні мільйонів носіїв інших мов! Цю стихію в кращому разі вдається лише спостерігати і своєчасно нотувати явища, які вже утвердилися практично без нашої з вами участі. Ото й мають бути правила, ото вони й повинні скласти граматику.
А "відмежувати" або, навпаки, "наблизити" щось до чогось у мові за допомогою адміністрування (а 19 пропонованих правил у даному випадку і є спробою адміністрування) неможливо, і це знають студенти ще з часів Фердинанда де Соссюра. Але можна нашкодити, і тому є безліч прикладів в історії української ж таки мови.
Славилася колись наша мова своєю фонетикою. З фонетикою тісно пов'язана була й краса та слава народної пісні. Де вона, та слава? Останні лицарі української мови й пісні – Кошиць, Леонтович, Петрусенко, Бучма – давно перейшли в міфологію, українську ж пісню, як і мову, майже ніхто в світі не знає й знати не хоче. Не тому, що вони того не варті, а тому, що тяжко скалічені, а з каліками кому охота возитися?
Чи ж придивилися ви, пане професоре, до всіх травм і спотворень, яких зазнала українська фонетика (не будемо ускладнювати дискусію іншими поверхами мови)? Якщо й придивилися, то формально, недбало. Інакше ви не хапались би лікувати дев'ятнадцятьма пігулками глибоко і всебічно хворий організм. Ви не прогавили б, наприклад, те радикальне явище, котре називають ненаголошеним е. Адже насправді це не е, а цілий спектр звуків, що тяжіють до унікальної української голосної и, створюють найчарівнішу мелодію нашої мови, але фактично вже майже знищені. Ким, чим знищені? Які втрати потяглися за цим? А це вас я мав би спитати, пане професоре. Це ви мусите дослідити, як недосконалий алфавіт поступово вбиває фонетику, як нерозумна нормативна граматика поступово калічить і умертвляє мову! Скільки вже можна звалювати на тих нещасних москалів?
А куди ділися тверді д, т, з, с, ц, л, н перед і? Навіть Павло Громовенко вимовляв
"За горами гори хмарою повитї, засіянї горем, кровію политї" – це ж знущання над мовою Шевченка, бо там таки має бути і, а не ї. Ще й досі ходять по землі люди, які розрізняють ніс і нїс у своїй вимові. Та навіть репринтне видання Грушевського для вас не підказка.
На тлі лише цих двох тяжких катастроф оте нещасне г з хвостиком виглядає жалюгідною примхою панича, який, стоячи по шию в багні, вимагає чисту краватку. Справді-бо, проривне задньоязичне г для української мови не велика втрата: навіть якщо українці почнуть казати дзига або гава не торкаючись язиком піднебіння, загальний фонетичний лад мови не постраждає; якщо ж, користуючись іноземною візою, на сторінки наших видань посуне (вже, власне, посунуло) г з хвостиком, то межу йому встановити буде важко, бо етимологія – діло темне, жоден селянин не буде сушити голову походженням граблів і габлів; тож якщо політичний вітер подме в бік Європи (а подме), то українська вимова зарясніє гусячим гелготом, аж ніяк не характерним для нашої колись співучої мови. Щобільш, звичайне м'яке, тепле, як дихання, споконвічне (і унікальне!) українське г поступиться натискові загальноєвропейського і російського г з хвостиком і врешті зникне з ужитку -- так само, як зникли тверді д, т, з, с, ц, л, н перед і під впливом чужої вимови. А це вже не дрібниця.
Може, комусь це не зрозуміло? Може, вам байдуже до тієї вимови, а головне – щоб правила були логічними? То послухайте так звану українську естрадну пісню. Там майже в кожному куплеті ви почуєте слова "мені", "мене" або "тебе". Прислухайтеся, як нестерпно звучать у них ненаголошені е. Чи, може, вам байдуже, як вони звучать, як мекають і бекають "золоті голоси" України? Може, вам справді байдуже, що українці вже старанно вимовляють усі букви в дієслівних закінченнях типу -їшся, -єшся, в суфіксних сполученнях -чц і т. ін.? Може мені таки ні з ким говорити?
Або ви до цього байдужі – тоді зась вам копирсатися в правописі; або ви чуєте цю біду – то тоді давайте думати про такий правопис, який не глушив би далі, а допоміг порятувати, можливо й відродити, нашу колись справді чарівну фонетику.
Але ж, пане професоре… Краще не беріть на себе такої важкої ноші. Ви до неї не готові. Це ж ви, пане, вимагаєте монополії вчених, і то саме мовознавців, на канонізацію правопису, а ті мовознавці тим часом не соромляться конструювати такі фрази: "Усвідомлюю, що пишу до журналу, який читають в основному люди, діяльність яких не тільки пов'язана з писемним мовленням, але й спрямована на повноцінний і всебічний розвиток української культури". Або: "Після тривалого обговорення було знайдено компромісний варіант, що включив до орфографічного кодексу ряд тих норм правопису 1929 р., які, на думку мовознавців, відповідають тенденціям розвитку сучасної української літературної мови, котра нарешті позбавилась тиску на неї з боку влади". Хіба це торохтіння – українська мова? А чи це не ви, многоликий пане, працюючи в термінологічній чи ще якій мовознавчій комісії, на всю Україну кажете по радіо "Я п хотіф", "камісія" тощо?
Не готова Україна – ні її громадськість, ні її вчені монополісти на мовознавство – до серйозних змін правопису.
Воно то треба було б. Але де ж те благоговіння перед мовою (як у Швейцера – перед життям), де обережність, вдумливість і мудрість Грінченка, Потебні, Кримського, Рильського? Немає, не виросла? То й не треба за це діло хапатись. Потерпіть. Йдеться ж (повинно йтись!) не про якийсь волапюк, а про багатющу живу мову, яка ніколи не затиналась на "розумних" логічних конструкціях, вперто вимивала своє химерне річище з музикою несподіваних порушень, поворотів, з перекатами, з золотими розсипами на дні… Не всім, далеко не всім навіть титулованим мовознавцям дано чути ту музику, доринати до золотого дна – і нічого, якимось незбагненним чином мова живе, розвивається, місцями навіть квітує! Дайте їй спокій. Дайте їй волю. Захистіть її від комсомольців-добровольців, від духовних комнезамів, щомиті готових прибігти й заходитися достроково виконувати свої п'ятирічні плани. Колонізація мови лінгвістами-експертами – така ж для неї небезпека, як створення штучних морів - для Дніпра.
А енергію ЛС, пане професоре, спробуйте сублімувати на пропаганду всього найкращого, що вже є в нашій мові і що вже сказане нашою мовою; воно того варте, навіть без ваших тонкощів правопису.