ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
Ми жили в країні, де все було не так, як у всьому світі: інша політична система, інша економічна система, навіть інше літочислення (у всьому світі рахувалось «до народження Христа» або «після народження Христа», а у нас «до нашої ери» і «нашої ери»). І ми вчили зовсім іншу історію. Не будемо вдаватися в ширше обговорення, зазначимо лише один факт. Ми вчили, що Римська імперія була зруйнована в результаті повстання Спартака, хоч вона існувала ще аж 500 років після придушення цього повстання. Але так сказав «найбільший історик усіх часів» товариш Сталін.
А коли перейти до нових часів, то увесь світ знає Другу світову війну, і лише радянські учні вивчали Велику Вітчизняну війну.
Загальноприйнято вважати початком Другої світової війни 1 вересня 1939 р., коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу. Але фактично варт би до цього віднести й аншлюс Австрії у 1938 р., і загарбання Німеччиною Судет, а далі і всієї Чехо-Словаччини, і війну в Іспанії, яка ніби вважається громадянською (принаймні, ми так вчили), але в якій так чи інакше брали участь інші європейські країни. І вийде якраз той 1936 р., коли Степана Бандеру засудили на друге довічне ув'язнення.
Один із радянських публіцистів, пишучи про цей період життя Бандери, висловився так: «...він відпочивав у тюрмі «Свенти кшиж». Можна подумати, що це був курорт. Яким насправді було ув'язнення в польських тюрмах, залишили свідчення ті, хто в них перебував. З численних спогадів наведемо, що написав Тарас Боровець, який пізніше ввійде в історію під псевдом «Тарас Бульба», а у 1930-х рр. потрапив у лиховісний концтабір «Береза Картузька».
«Дротяна брама, наче паща потвори, відчиняється. Поглинає мізерні, худі, брудні й неголені постаті, наче мух...
- Стань очима до стіни! Розбирайсь наголо! Скоро!.. Бах, бах, бах!.... Гумою по голові... По спині... Чоботом у «хвостик».
...Усі приватні речі відбирають. Видають полотняну білизну і з того ж самого полотна «уніформу» з круглою шапочкою. Дерев'яні черевики з передками з білої сириці.
- Бігом руш! Впади! Руш! На бігу сядь! Бах, бах, бах!.. Гумою... Чоботом... Поліном... Чим попало...
Суха сириця врізається аж до кісток на ногах. Кров...
Пилюга... Грязюка...
- Бігом руш! Впади! Сядь! Жабки! Кавалерія! Стунко! Муха! Збірка! Раз, два, три! Стій, ані мур-мур!.. Ах, ви, банда гайдамацька! Це у вас така збірка? Я вам... ваша мать, покажу, як рухатись!..
Бах, бах, бах! Гумою... Гумою... Гумою... По головах... Через голови... По очах... По окулярах бородатих професорів та священиків... Усіх однаково...»
Оце таким був «польський курорт», де «відпочивали націоналісти». Правда, Степана Бандсру навіть у «Березу Картузьку» боялися відправити, його тримали у тюрмах, переважно в одиночках, перевозячи час від часу з однієї тюрми в іншу, щоб знешкодити можливі спроби звільнення в'язня. І все ж такі спроби були, хоча в той час Бандера був політичним в'язнем «число І». Ось уривок із звіту тюремного начальства своїм зверхникам: «С. Бандера й у в'язниці цікавиться діяльністю Організації Українських Націоналістів, він видає організаційні директиви. Оскільки сучасна польська розвідувальна служба не інформувала про те, чи хтось інший уже зайняв пост Крайового Провідника ОУН, а також дані Слідчого відділу у Львові це не підтверджують. Крайовим Провідником є далі Степан Бандера. З отриманих інформацій виходить, що готують втечу С.Бандери з тюрми». (Цитату подано за книжкою Петра Дужого «Степан Бандера - символ нації»).
У червні 1938 р., коли Степан Бандера перебував у тюрмі у Вронках, недалеко від польсько-німецького кордону, справою його визволення зайнялися досвідчені бойовики Зенон Коссак і Роман Шухевич. План було розроблено до найменших деталей. Домовилися з одним із тюремних сторожів, який за 50 тисяч злотих обіцяв вивести Бандеру з тюрми. Спочатку він вночі під час нічного чергування мав вивести Бандеру з одиночки і підкласти в постіль «куклу», а самого Бандеру сховати в комірчині, де знаходилися відра, мітли і т.д. Ця комірчина мала двері ще й знадвору, а два сторожі мінялися через дві години: один чергував у блоці, а другий знадвору. Отож коли сторож вийде надвір, він відкриє двері знадвору, і Бандері лишається тільки перебратися через стіну і перейти німецький кордон.
Проте в останню мить усе було відмінено. Чому - досі немає однозначної відповіді. Її, напевно, вже ніколи й не буде, бо це ж не така справа, де кожен крок фіксується документально. Існує чимало різних версій, від такої, що друзі боялися, що під час втечі Бандеру можуть вбити, як це було з Головінським, до такої, що декому з Проводу ОУН не надто хотілося бачити Степана Бандеру на волі. Коли немає достовірної інформації, виникають легенди.
Є ще одна причина, чому про цю спробу втечі не надто охоче розповідають
|
* Тут уже сама авторка припустилася помилки: насправді цією особою був не Зиновій Книш, як вона подає, але інший член ОУН, який "залишився вірним Проводові Українських Націоналістів" (тобто "розійшовся з Бандерою") - Михайло "Терен". - Його розповідь про підготову ним втечі Бандери з тюрми Вронки включено до книги Зиновія Книша п.н. "Розбрат" як її другий розділ: У погоні за вождем (Розповідь "Терна"). - Звідси помилка авторки, мабуть через неуважність. Слова з цитати, наведеної тут після слів "пізніше згадував Зиновій Книш" теж належать "Тернові". - Примітка web-упорядника. |
Невідомо також, чи знав про цю спробу його звільнення сам Степан Бандера.
А зараз нам необхідно на деякий час полишити нашого головного героя в його одиночному ув'язненні і поговорити про подію, яка сталася в тихій маленькій Голландії. 23 травня 1938 р. на вулиці Роттердама пролунав вибух. У кишені людини, яка загинула від вибуху, був паспорт на ім'я Йозефа Новака, але вже другого дня поліції стало відомо, що справжнє ім'я убитого Євген Коновалець. Хто його вбив, поліція не змогла з'ясувати, але члени ОУН не мали сумніву, що це справа спецслужб Москви. Хоча сама Москва ніколи до цього не признавалася. Все той же Володимир Бєляєв у вже згадуваному памфлеті «Останнє сальто «Сірого», написаному через 32 роки після вбивства Євгена Коновальця, подавав таку версію: Коновалець поїхав у Роттердам на зустріч зі своїм довіреним агентом, його смерть стала результатом внутрішніх «розбірок» в ОУН. Як доказ, він пише, що журналістів, які в своїх інформаціях дозволяли собі сумніватися в «московській» версії убивства, позвільнювали з роботи. Далі автор видає такий «пасаж»: «Жителі Львова були вкрай здивовані галантністю польської поліції, яка, чудово знаючи, що Мельник керував організацією, з волі якої було вбито міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, дозволила йому легальний виїзд «для прийняття справ від небіжчика». Тут усе брехня, від першого до останнього слова. Якщо Бєляєв у той час і справді не знав, хто вбив Коновальця, то все останнє він не міг не знати. А саме: що Мельник до 1938 р. не очолював ОУН. Відбувши ще в 20-х рр. 4 роки ув'язнення в польській тюрмі, Андрій Мельник працював головним лісничим у митрополита Андрея Шептицького і 12 років не брав ніякої провідної участі в політичному житті. Він не мав найменшого відношення до вбивства Перацького, бо протягом такого детального слідства поліції це б стало відомо. Мельник отримав закордонний паспорт не для того, щоб перейняти справи «від небіжчика», а щоб поховати свояка: вони з Коновальцем були одружені на сестрах, доньках львівського юриста Федака. Причому паспорт йому видали не так миттєво, бо на похорон він запізнився. І нарешті, з Роттердама він повернувся в Польщу до своєї роботи лісничого. Що ж до того, хто вбив Коновальця, то в цьому злочині зізнався Павло Судоплатов у своїх мемуарах «Спецоперации». Він детально розповів про те, як представився Коновальцеві учасником антирадянської організації в Україні, як втерся до нього у довіру, був з ним у Парижі на могилі Симона Петлюри і навіть узяв грудочку землі з його могили, «щоб відвезти в Україну». А під час чергової зустрічі спокійно вручив Коновальцеві «подарунок з України» - замасковану під коробку цукерок бомбу.
На столику в кімнаті готелю, в якому зупинився Євген Коновалець, прибувши до Роттердама на фатальну зустріч, залишилася єдина річ - невеликий хрест. Той хрест, згідно з переказами, Коновалець отримав від своєї матері, коли йшов на війну, і відтоді завжди мав його з собою. Але на цей раз хрест його не зберіг.
Загибель Євгена Коновальця, та ще й у такий час, коли всім було ясно, що наближаються грізні події, поставила ОУН у дуже складну ситуацію. Євген Коновалець був беззаперечним авторитетом для всіх націоналістів, він був не лише видатним організатором і досвідченим військовиком, а й прекрасним психологом і видатним дипломатом. Умів розбиратися в людях (от лише з Судоплатовим не розібрався, але на фото бачимо такого милого юнака з відвертим поглядом і трішки ніяковою посмішкою, що йому так і хотілося вірити). Коновалець умів усіх погодити між собою і кожному знайти відповідне ; місце. Мимоволі дивуєшся, як він зумів створити ОУН, - вливши туди УВО. Такої б мудрості нашим сучасним політикам, щоб об'єднати численні (але малочисельні) партії державницького спрямування.
Після загибелі Євгена Коновальця постало серйозне питання: кому очолити ОУН? Серед провідних кадрів було чимало видатних особистостей. Нині поміж них називають Сціборського, Бандеру, Тимчія-Лопатинського. Але нараз один з найближчих співпрацівників Коновальця Ярослав Барановський оголосив, що в розмові з ним Коновалець назвав своїм спадкоємцем на випадок, якби з ним щось трапилося, Андрія Мельника (таку версію подають прихильники Бандери). Загалом проти цієї кандидатури спочатку не було ніяких заперечень. Андрій Мельник був не лише свояком, а й давнім, ще з часів визвольних змагань, побратимом Євгена Коновальця. Правда, останні роки він був осторонь від націоналістичного руху, але оскільки це була нелегальна діяльність, то широкий загал знав лише, що Андрій Мельник відбув тюремне ув'язнення і не пов'язаний з польськими державними колами. Отож нічого дивного, що Андрій Мельник став Головою Проводу Організації Українських Націоналістів.
|
| Степан Бандера, Голова Проводу ОУН (революційної), 1940 р. |
А тепер ми знову можемо повернутися до Степана Бандери. Минають рік за роком, а він все ув'язнений. Переважно в одиночках. «Свєнти кшиж» змінюється Вронками, потім Брестом (тим самим, що його російський письменник С.Смирнов уславив книжкою «Брестська фортеця»). Відомості зі світу доходять до нього дуже скупо, сам він нічого зробити не може. Чи є страшніша кара для діяльної людини, як бездіяльність? І раптом одного дня він чує якийсь незрозумілий гамір у коридорах, грюкіт у двері, нарешті двері камери відчиняються: «Друже Степане, ви вільні!» Можливо, в першу хвилину він запідозрив у тому польську провокацію. Але вже в наступну все стало ясно: почалася війна з німцями, Польща розгромлена, обслуга в'язниці розбіглася. Степан Бандера з групою друзів вирушає пішки додому. Йти доводиться таємно, оскільки поляків нема, але «безгосподарні» землі вже «звільняють» (від кого?) радянські війська, а від радянської влади Степанові Бандері теж нічого хорошого чекати не доводиться, досить хоча б пригадати вбивство Майлова.
По дорозі Степан Бандера зустрічається з діячами ОУН різних рівнів на Волині, Сокальщині, нарешті прибуває до Львова, де вже встановлена радянська влада. У Львові перебуває кілька тижнів, доки не усвідомлює, що тут нічого зробити не зможе, а лише наражається зайве на небезпеку і марнує час. Отже, Степан Бандера нелегально переходить німецько-радянський кордон і прибуває до Кракова.
В усіх радянських виданнях протягом півстоліття писалося про «золотий вересень», про те, що комуністична партія і радянська влада вирішили взяти під свій захист «єдинокровних братів», про ту радість, з якою населення Західної України зустрічало Червону Армію. Насправді все було дещо не так. Найперше, радянський уряд керувався не братською любов'ю до трудового народу Галичини та Волині, а секретним договором Молотова-Ріббентропа. Оригінали цих договорів таки були знайдені в архівах спеціальною комісією за вказівкою останнього генсека СРСР Михайла Горбачова. В деяких місцевостях, де були сильніші прокомуністичні впливи. Червону Армію дійсно зустрічали з хлібом-сіллю, квітами і синьо-жовтими прапорами, але зустрічали переважно насторожено: а що вони нам несуть?
Найперше, що принесли «визволителі» - це поняття дефіциту. Всі приватні магазини були закриті, а державні стояли порожні. Були заборонені всі політичні партії, громадські і культурні організації, припинено вихід усіх часописів, які існували за Польщі. Далі почалися репресії. Людей арештовували і судили за приналежність до ОУН, як це раніше чинили поляки. При тому використовувалися польські архіви. Одним із найбільших у Львові був так званий «процес 59-ти». Саме стільки юнаків та дівчат постали перед судом, з них 42 були засуджені до розстрілу, в тому числі 11 дівчат. Не за те, що вони когось убили чи щось висадили в повітря, а лише тому, що вони визнали свою належність до ОУН. Середній вік підсудних не перевищував 25 років, а наймолодшій ще не виповнилося 16 літ. Коли зараз знайомишся з матеріалами цього процесу, то не може не викликати гірку посмішку наївність і підсудних, і їхніх захисників: вони ще не знали, що таке - радянське правосуддя. Захисник Роман Криштальський вигукнув: «Та це ж цвіт української молоді!» Йому й на думку не спало, що цим він лише обтяжив становище підсудних.
Всього, за дуже неточними даними, у 1939-1941 рр. із Західної України було вивезено за судом і без суду більше мільйона осіб. Коли почалася німецько-радянська війна, в тюрмах Луцька, Дубно, Львова, Золочева, інших міст Волині й Галични були закатовані, розстріляні, закидані гранатами тисячі політичних в'язнів.
Актив ОУН передбачав це, і тому багато хто, не чекаючи приходу Червоної Армії, перебралися на захід. Більшість оселилися довкола Кракова й у самому Кракові. Люди потребували даху над головою, шматка хліба, якоїсь роботи. Потрібна була організація, яка допомогла б цим десяткам тисяч людей, - так виник Український Центральний Комітет, який очолив відомий учений-географ Володимир Кубійович. Це в жодному разі не була політична організація, і Володимир Кубійович намагався утримувати добрі стосунки з німецькою владою, що зовсім не дає права називати його колаборантом. Він рятував людей від голоду, а не раз від тюрми і смерті.
Степан Бандера прибуває у Краків і активно включається в діяльність ОУН, хоча спочатку його становище в організації фактично дещо неокреслене. Так, він колись очолював Крайову Екзекутиву, але ж був засуджений на довічне ув'язнення, і після нього цей пост вже по черзі займали кілька інших людей, зокрема, саме в той час провідником ОУН був Володимир Тимчій-Лопатинський. Проте цей останній визнавав незаперечний авторитет Степана Бандери, очевидно, підтримував усі плани Бандери відносно реорганізації роботи ОУН, бо лише цим можна пояснити, що вони обоє поїхали до Андрія Мельника в Італію.
У них був розроблений план відносно стратегії і тактики ОУН у переддень Другої світової війни (ніхто вже не сумнівався, що вона неминуча).*
|
* Власне початком Другої світової війни, як відомо, вважається 1 вересня 1939 року - початок німецько-польської війни або ж "Вересневої кампанії". Зустріч Степана Бандери з Головою Проводу Українських Націоналістів полк. Андрієм Мельником відбулася 5 квітня 1940 року. Детальніше про те див. у четвертому розділі вже згадуваної книги "Розбрат", де м.і. наведено протокол цієї зустрічі, списаний провідником ОУН на італійському терені "Дометом" - проф. Євгеном Онацьким: "Перебіг розмови між Головою ПУН і членом ОУН Степаном Бандерою". - Отже, не йдеться про переддень Другої світової війни. Інша річ, якщо мається на увазі німецько-совєтська війна, яка почалася 22 червня 1941 р. - Примітка web-упорядника. |
Андрій Мельник відкинув усі ці пропозиції. Чому? Причин, мабуть, було дуже багато, кожна зі сторін називає вигідні для неї. Бандера і його прибічники звинуватили Провід у тому, що ті, хто входили до нього, вже багато років перебували за кордоном, відірвалися від краю, не знали ситуації. Але як на те пішло, Степан Бандера хоч і перебував у краю, але з 1934 р. сидів у суворій ізоляції, а Андрій Мельник виїхав за кордон лише в 1938 р. Обидві сторони відкидають тезу, що це був конфлікт поколінь: мовляв, справа не у віці, а у принципових розходженнях. Але, мабуть, принципові розходження виникли певною мірою і з причин віку: старші люди завжди обережніші, повільніші в прийнятті рішень, не здатні на вчинки, в яких є хоч присмак авантюризму. Прихильники Бандери твердять, що чи не головною причиною першого розколу ОУН були особливості характеру Андрія Мельника: мовляв, у нього були диктаторські замашки, він не вмів іти на компроміси. Але, мабуть, ще менше був схильний до компромісів Степан Бандера, та й диктаторських нахилів йому не бракувало. Зрештою, його теж можна зрозуміти: молодий, темпераментний, п'ять років не мав куди прикласти свою енергію, зате мав досить часу, щоб укласти купу планів, а тут йому на всі пропозиції відповідають: ні!
Із надрукованих в той час книг «Чому була потрібна чистка в ОУН» (видання прибічників Бандери) і «Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Яри-Бандери» (видання прибічників Мельника) розумієш - кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але... лише і після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера - щоб Мельник її визнав.
Слід також визнати, що кожна сторона докладала зусиль, щоб створити культ «свого» вождя.
Наприклад, як розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин: «Всі проекти різних комісій сходилися в одних руках Ст.Бандери, який виявив у той час найнаглядніше, чого він вартий та що він може зробити. Я подивляв усебічне охоплювання справ, якими він у той час керував. Я подивляв, як він з повним знанням підходив до справ і скільки разів він устрявав у справи, вирішно змінюючи проекти, над якими комісії проводили довгі дні на дискусії. Часто бувало, що він знімав з пляну нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоч наради тягнулися до пізна вночі й ранком починались наново, він приносив свій проект розв'язки проблеми, широко та усебічно розпрацьований... На тих нарадах я укріпився в вірі, що він єдиний може у той час і взяти Провід ОУН у руки і повести справу найкраще».
З іншого боку, навіть протокол Римського збору, що має бути без усяких емоцій, переповнений славослів'ям на адресу Андрія Мельника, який фактично ще нічим себе не проявив: «Вождь зголосив перед образом Упавшого Вождя приявність 22 учасників II ВЗУН та свою і ОУН готовність іти за геройським прикладом Євгена Коновальця. Промова Вождя, яку приявні вислухали стоячи, зворушила до глибини душі усіх і зосередила їх думки у стіп Роттердамської Могили й довкола Особи, яка перейняла по Євгенові Коновальцеві керму боротьби народу за визволення... Коли звернений до образу покійного, Вождь складав свій глибоко продуманий і пориваючий душу звіт, приявні переживали одну з найбільш торжественних хвилин свойого життя».
Деяким виправданням для обох сторін може бути та історична епоха, коли кожен народ шукав свого «вождя» і в ньому бачив порятунок у складній ситуації.
10 лютого 1940 р. у Кракові* Степан Бандера збирає своїх
|
* Тобто майже на два місяці перед тим, як Ст. Бандера зустрівся з А. Мельником (5 квітня). Таким чином ця зустріч відбулася вже після розколу ОУН. - Примітка web-упорядника. |
Не будемо вдаватися в усі деталі розходжень між «мельниківцями» і «бандерівцями», це виходить за межі нашого завдання: викласти конкретну біографію Степана Бандери. Згадаймо тільки - трибунал Проводу «старої» ОУН виніс вирок смерті Степану Бандері і кільком його найближчим товаришам, але цей вирок ніколи навіть не намагалися виконати.
Чим займався Бандера у свій «краківський період»? Очевидно, найбільше уваги він приділяв використанню будь-яких можливостей підготовки воєнних кадрів. Усі радянські публіцисти одностайно «гнівно таврували» Степана Бандеру і взагалі всіх націоналістів за співпрацю (в радянській літературі це називалося «посібництво») з Гітлером. Але найперше давайте встановимо, що перед Другою світовою війною Гітлер був політичним діячем, який міг подобатися чи не подобатися, але він ще не був злочинцем проти людства, і стосунки з ним підтримували політичні діячі всього світу, зокрема Йосип Сталін, який привітав Гітлера з захопленням Парижа, а у 1941 р., рівно за два місяці до початку війни, тієї, що «Велика Вітчизняна», прислав вітальну телеграму Гітлеру з нагоди дня народження. Отже, якщо українські націоналісти використовували будь-які можливості, щоб члени ОУН дістали військовий вишкіл, то в цьому не було нічого ганебного чи злочинного.
Не будемо вдаватися в історію створення Українського легіону чи Дружин Українських Націоналістів,* про які радянський читач взагалі
|
* Про Український леґіон (або Леґіон полк. Сушка), створений 1939 р. для участи у війні з Польщею можна багато прочитати у спогадах учасника леґіону Івана Стебельського "Шляхами молодости і боротьби", а про Дружини Українських Націоналістів - у другій частині спогадів полк. Євгена Побігущого-Рена. - Саме батальйони "Нахтіґаль" і "Роланд" разом творили Дружини Українських Націоналістів, у скороченні: ДУН. "Роландом" командував майор Євген Побігущий, а командиром "Нахтіґалю" був сотник Роман Шухевич, який пізніше став командиром УПА. - Примітка web-упорядника. |
Історик Іван Білас у книзі «Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953» наводить список людей, яких мав знищити на Рівненщині радянський партизанський загін Чепіги, як «самостійних націоналістів». Ті списки нараховують 234 особи з 11 сіл поблизу Сарен. Якщо взяти До уваги, що йшлося про невеликі села і що дорослі чоловіки чотири рази послідовно звідти забиралися: в 1939 р. - в польську армію, в 1939-1941 рр. - у Червону Армію, а також у Сибір чи на Соловки, а під час німецької окупації - на роботу до Німеччини, то виходить, що знищенню підлягали практично всі чоловіки в селі. Білас не лише наводить ці списки, а й вказує, в якому архіві їх можна знайти, щоб перевірити, чи не вигадка це. Але в жодній праці, де згадуються списки призначеної для знищення польської інтелігенції у Львові, ні слова не говориться, хто і де ті списки бачив. Отож у Біласа читаємо: «ЦДАГО України, ф.63, оп.1, спр.98, арк.113-122». І порівняймо з тим тираду з книжки Клима Дмитрука «Безбатченки»: «Численні документи, що зберігаються в радянських архівах, переконливо і незаперечне свідчать про те, що СБ, разом з усією організацією українських націоналістів, у 1940-1941 рр. на землях окупованої фашистами Польщі була своєрідним додатком гітлерівської розвідувальної та поліційно-каральної машини». Які саме документи? В яких архівах вони знаходилися? Адже Клим Дмитрук не належав до тих радянських публіцистів, яких змушували «гнівно таврувати» українських націоналістів, нічого фактично про них не знаючи. Як на те пішло, справжнє ім'я Клима Дмитрука було Євстафій Гальський, він працював в «органах», був добре обізнаний з документами. Мабуть, саме тому і не цитує їх, що ці документи свідчать про щось протилежне. Дивно також, чому свої книжки він видавав під псевдонімом? Невже навіть у 1981 р. боявся, що його за таку безпардонну брехню можуть убити? Чи передбачав, що колись правда вийде на світ, і хотів оберегти від сорому своїх онуків і правнуків?
Ніде в радянській літературі не знайдеш згадки про те, що батальйон «Роланд» був розформований німцями ще 10 серпня 1941 р., а незабаром і батальйон «Нахтігаль», отже вони ніяк не могли брати участь у каральних операціях проти мирного населення (до речі, грізне німецьке слово «нахтігаль» українською мовою означає «соловей», так цей батальйон назвали за те, що хлопці дуже гарно, як то українці вміють, співали). Офіцери цих батальйонів були переважно арештовані, а рядові розпущені по домівках.*
|
* Насправді батальйони в 1941 р. було переформовано у цілість - 202 поліційний батальйон з контрактом на 1 рік служби, - і відправлено на білоруські землі. Командував 202-им батальйоном майор Євген Побігущий, а відповідно його заступником став Роман Шухевич. Згадане тут розв'язання батальйону та виарештування його старшин відбулося в кінці грудня 1942 року, після відмови вояків продовжити контракт, а звільнення старшин - на Великдень 1943 року, з початком формування Дивізії "Галичина". Детальніше про долю ДУН див. "Мозаїка моїх споминів" Євгена Побігущого. - Примітка web-упорядника. |
Ще коротке повернення до радянських видань. Взагалі, в них або нема ніяких посилань на джерела або є посилання типу «Див. «Вісті з України», 1973, 25 січня». Але публікація в газеті далеко не завжди є історичним документом. Так само не є ними свідчення, подані звинуваченим у ході слідства (відомо, як вони добувалися), а надто свідчення, подані тими, хто з'явився з так званою «повинною». Ясна річ, вони говорили те, що від них хотіли почути.
Читачеві, мабуть, буде цікавіше познайомитися зі свідченнями людей, які на момент написання цієї книги живуть в Україні і не мають якоїсь потреби прикрашати минуле. Давній член ОУН Михайло Луцик розповів авторці, як у 1940 р. він працював в українській школі поблизу Кракова і був арештований німцями за свої вірші. Про його арешт стало відомо Степанові Бандері, і той організував викрадення Луцика з тюрми. Одного дня в камеру смертників, де той перебував, зайшли двоє гестапівців, озирнули в'язнів і наказали Луцику йти за ними. Розгублений в'язень впізнав в одному з «гестапівців» свого знайомого, але не подав жодного знаку, слухняно підкорився наказові й був таким чином виведений на волю. Оскільки за своїми політичними переконаннями Михайло Луцик не належить до прихильників Степана Бандери, а до досить рідкісної в Україні течії монархістів, то він не мав потреби приписувати Бандері неіснуючі заслуги.
Зовсім іншу пригоду розповідав старий член ОУН і вояк УПА Дмитро Сусік. Під час німецької окупації він був відповідальним за організацію роботи підпільної друкарні на Львівщині. Командування УПА, усвідомлюючи важливість цієї справи, призначило охорону працівників друкарні. Один із охоронців, більше випадково, застрелив німецького солдата, німці за те знищили село, і працівники друкарні категорично заявили, що вони самі себе будуть охороняти. Тоді їм прислали бойовика, який ще до війни пройшов вишкіл в Українському легіоні. «І він нас навчив, як звалити людину з ніг, щоб вона і не спам'яталася, як вилазити на зовсім рівну стіну, як стрибати з десятиметрової висоти». То хіба погано, що українські хлопці отримали такі знання, а з ними ще й багато інших? Адже фронтовики можуть підтвердити, що в боях в першу чергу гинули новобранці, які не мали ніякої військової підготовки. «Зрештою, - розповідав далі Дмитро Сусік, - це нам не пригодилося, коли в 1947 р. нас вісім чоловік сиділи в криївці, а село оточив цілий полк на вісімсот чоловік з двома танками і кулеметами. Саму криївку вони таки не знайшли, але знайшли наш вентиляційний канал, спустили туди газову гранату, а потім кілька годин до нас прокопувалися і витягнули непритомних, ми не встигли пострілятися».
Ці дві розповіді дадуть читачеві певне уявлення, чим займалися члени ОУН напередодні війни.
Похідні групи, підготовлені обома ОУН - і Мельника, і Бандери, - домовились між собою, що кожен населений пункт залишається у віданні тієї групи, яка перша його досягла. Насправді не все відбувалося так ідилічно, траплялися випадки братовбивчих сутичок. В одній із них загинув на Радехівщині провідник молодіжної ОУН на Волині Ігор Шубський, який належав до ОУН(м). Найбільше збурення викликало вбивство в Житомирі двох членів Проводу мельниківської ОУН Омеляна Сеника і Миколи Сціборського. І досі можна почути, як мельниківці звинувачують у цьому вбивстві бандерівців, хоча ті відразу заявили про свою непричетність. Зрештою, є всі підстави вважати, що це вбивство - справа рук такого собі Полуведька. Полуведько був відомим членом ОУН, до війни жив у Фінляндії й займався зв'язками з Україною. Під час війни у складі похідної групи потрапив у Харків. У виданнях бандерівців вказувалося, що Полуведько працював там у складі мельниківської групи, подальша його доля невідома. Насправді він був арештований гестапо, яке запідозрило в ньому більшовицького агента, і він у тюрмі повісився (чи його повісили). І лише Судоплатов у своїх мемуарах визнає, що Полуведько був московським агентом і саме він познайомив Судоплатова з Коновальцем. А вбивство двох провідних націоналістів було чудовим приводом для розпалювання ворожнечі між мельниківцями і бандерівцями.
Для чого ж були потрібні ці похідні групи? У бандерівців і мельниківців були дещо різні завдання. Мельниківці ставили перед собою переважно завдання організувати громадське і культурне життя в окупованих німцями містах. Так, багато людей відправилося в евакуацію, але це був лише невеликий відсоток порівняно з тими, що лишалися в своїх домівках. А тим людям була потрібна їжа і вода, медична допомога, для дітей можливість ходити до школи, охорона від бандитів та грабіжників, випущених з радянських тюрем (на відміну від політв'язнів, які були масово помордовані). А хто цим мав займатися? Не німецька ж окупаційна влада! Отож створювалося місцеве самоуправління, обиралися голови управ, організовувалася українська поліція, і це теж не були зрадники батьківщини і криваві прислужники фашистів, як потім вони зображалися в радянській літературі. Адже війна тривала майже чотири роки, а людям треба було якось жити. Відомо, що знаменитий співак Борис Гмиря потрапив в окупацію і не пішов у радянські партизани, не взяв у руки автомат, а співав на сцені українського оперного театру. Коли потім Берія запитав Сталіна, що робити з Гмирею, Сталін начебто відповів: «А ти мені другого Гмирю знайдеш?» І повелів його не чіпати.
Мельниківцями була створена у Києві Українська Національна Рада, яка незабаром майже вся була арештована гестапівцями. Дещо інакше поводилися бандерівські похідні групи. Вже 30 червня 1941 р. у Львові бандерівці захопили радіостанцію і проголосили Акт відновлення незалежності України. Було створено уряд, який очолив один з найближчих сподвижників Бандери Ярослав Стецько. Самого Степана Бандеру німці затримали у Кракові, і Володимир Бєляєв черговий раз збрехав, коли писав: «Дрібний, негідний чоловічок, який кричав по львівському радіо: «Говорить радіостанція імені Євгена Коновальця. Перед вами я - фюрер українських націоналістів Степан Бандера!» Насправді Степан Бандера вже ніколи не побачив Львова.
Чи вірили українські націоналісти, що Німеччина дозволить їм створити незалежну Україну? В усякому разі вони мали перед собою приклад Хорватії і Словаччини, які за допомогою німців стали незалежними державами. Звичайно, з точки зору радянських політиків це були «профашистські маріонеткові держави», але варт би запитати народи цих країн, що для них було краще: бути нехай і маріонетковою, але державою, чи просто бути окупованою територією? Наприклад, в сучасній Франції вже переглянули ставлення до маршала Петена, якого раніше всі одностайно вважали зрадником французького народу, а тепер зрозуміли, що він намагався врятувати хоч щось для населення, яке яе було придатне до війни, - жінок, дітей, стариків.
Можливо, Мельник розраховував на порозуміння з німцями. А Бандера вирішив «поставити німців перед доконаним фактом» - незалежна українська держава є! Мабуть, це був нерозсудливий вчинок, який не мав вагомих наслідків, але він був - із цим не можна не рахуватися. Через кілька днів майже всі члени так званого «уряду Стецька» разом із самим прем'єром, а також ряд провідних членів обох ОУН були арештовані нацистами й ув'язнені у концтаборі Заксенхаузен. Туди ж після перебування у тюрмі в Берліні був відправлений і Степан Бандера. Андрій Мельник потрапив у цей табір лише в 1944 р., до того він був під домашнім арештом. Знову ж таки в радянській літературі можна прочитати, що Степан Бандера мало не перебував у санаторних умовах. Так, Заксенхаузен значно відрізнявся від Бухенвальда чи Аушвіца (Освенціма). Сюди нацисти відправляли найбільш важливих своїх в'язнів.
Наприклад, саме тут перебував син Сталіна Яків Джугашвілі.
Один із радянських публіцистів, як доказ співпраці ОУН з нацистами, задав риторичне питання: чому ж, мовляв, вони не розстріляли Степана Бандеру, як, скажімо, Ернста Тельмана? Що ж, гітлерівці були злочинцями проти людства, але вони не були ідіотами. Ернст Тельман, вождь німецьких комуністів, був для нацистів лише ворогом, якого треба знищити. Степан Бандера був видатним політичним діячем, якого можна буде використати, якщо обставини складуться певним чином. Зрештою, можна назвати ряд інших європейських політиків,
 |
| Д-р Олег Кандиба-Ольжич, член ПУН, заарештований і закатований Гестапо у 1944. |
З цим пов'язаний такий переказ. Камера Степана Бандери була розташована так, що він міг бачити тих, кого виводили на прогулянку. Побачивши Андрія Мельника, Степан Бандера, якому якимсь чином стало відомо про загибель Ольжича, милом написав на шибці його ім'я і поруч намалював хрест, повідомивши таким чином Мельника про цю трагічну подію.
Наприкінці 1944 р. в'язні Заксенхаузена були випущені на волю, але не взялися рятувати нацистську Німеччину, справа якої вже була безнадійно програна, бо, зрештою, ніколи не ставили перед собою завдання співпрацювати з нацистами. Доказом цього може слугувати німецька листівка, поширювана на окупованій території України: «Українці! Чи знаєте ви, чому ОУН противиться виїзду робітників до Німеччини? Чи ви знаєте, з якою метою вони проповідують всякі небилиці, що нібито в Німеччині робітники зі сходу гинуть, голодують, що з ними жорстоко поводяться? ОУНовцям добре відомо, що всі ці слухи не відповідають дійсності, бо насправді в Німеччині робітники зі сходу не голодують, не гинуть і поводження з ними чемне і пристойне. В чому ж причина? В тому, що ваші селяни, працюючи в Німеччині, бачать, яка справді вона сильна. ОУНовці не хочуть, щоб ви про це знали. В тому, що робітники, працюючи в Німеччині, збагачують себе знаннями. ОУНовці цього не хочуть. Це мішатиме їх обманчивій політиці, вони втратять те покірне знаряддя, яке вони потрібують - темну масу. В тому, що робітники й селяни, працюючи в Німеччині, допомагають ковати зброю для перемоги над большевизмом. І це головна причина, бо ОУН бореться за большевизм!».
Варто звернути увагу, що ця листівка написана не просто каліченою українською мовою, а явно з російським акцентом: ОУНовці, слухи, ковати, обманчивій. Схоже, що вона була складена не просто росіянином, який співпрацював із німцями, а більшовицьким агентом, який хотів цією листівкою скомпрометувати ОУН.
На жаль, авторка змушена полишити поза увагою цілий великий розділ націоналістичного руху - створення Української Повстанської Армії та її боротьба, що тривала понад десять років проти найпотужніших тоталітарних режимів XX століття - нацистського і комуністичного.