Дві революції
(З приводу геройської смерті ген. Тараса Чупринки)
Поки прийшов 1648 рік, Україна поклала багато жертв на вівтарі боротьби за свою свободу. Різні методи боротьби, різне її найняття, різне було усвідомлення мети в різних періодах, як теж було різне пов'язання й наголошування національного і соціального в нашій революції. Момент національний завжди був тісно пов'язаний із соціальним. Українська революція, себто національно-визвольна війна мала тільки тоді успіх, коли оба ці моменти були органічно поєднані. Як лише було знехтуване соціальне питання або, тим більше, коли затікала в свідомості українців національна причина неволі та національна мета боротьби — приходила поразка.
Це не лише фраза, лиш гірка правда, що Україну ніколи ще не переміг ворожий меч, бо наш народ — народ героїв, а тільки завжди троянський кінь, татарські люди, українські яничари, що їх ворог ставив собі на службу і примушував боротися за свої інтереси. Хмельниччину неможливо було подолати так довго, як довго в Україні не було зроблено диверсії проти української держави. Як Богдан Хмельницький ішов на Польщу, скачав знамениті слова: „Виб'ю з неволі польської ввесь український народ. Тепер буду воювати за нашу православну віру. В цій війні поможе мені вся чернь по Лгоблин, по Краків. І я від неї не відступлю, бо це наша права рука".
Богдан унеможливив ворогам вбивати клина поміж „чернь" і українську провідну верству, поміж соціальне і державне, бо він вмів спрямовувати в одне русло обидві рушії визвольного руху. Бо це незаперечний факт, що соціальний момент спїввирігааючий у національно-визвольному русі.
Після Богдана прийшов знову роздор, Москва почала оперувати, як завжди, соціальною демагогією з допомогою наших татарських людей, а з другого боку керівна соціальна верства, що відірвалась від народу і захищала тільки соціальні інтереси шукала „опіки" в шляхетській Польщі або дворянській Москві. Таким чином ворогові вдалося роз'єднати інакше непереможений український народ, народ Бігунів, Сомків, народ козацького лицарства. Це не випадок, ані не „геніальність" Петра, ані не стратегічні помилки Карла призвели до поразки під Полтавою, а наслідок факту, що великий державний муж Мазепа не дооцінив того, чому надавав гаку вагу Хмельницький — „черні", уосіблення соціального, ролі Семена Палія. Хмельницький теж мав Кривоноса — божшце черні, але він потрапив біля однієї справи тримати і Виговського, і Немирича, і Кричевського, і — Кривоноса. І православних, і римо-католиків, і протестантів... Петро потрапив Семена Палія повернути з Сибіру для соціального бунту проти Мазепи, а принаймні, щоб виключити підтримку народних мас для справи національної революції, точніше — для української національної війни проти Москви. Українська „чернь", Ідея української соціальності не включена в українську революцію, себто у визвольну війну, означає її поразку. Немає сумніву: вирішальним є чинник національний, але він мусить бути виповнений українським змістом у кожному відношенні, також у соціальному.
Українці мусять нарешті зрозуміти, що — окрім факту становища України „при битій дорозі" — вони самі великою мірою винні, що втратили свою незалежність. Цю власну вину, власне недомагання зрозуміти, це означає добитися половини успіху.
Української „белюа сіне каніте" — потвори без голови, боялися від століть усі... Ніхто не знав, і сьогодні не знає, що промовлять українські степи, гори, ліси, яри... Страх перед Україною в'язав Гітлерові руки, він боявся що наймешпе злагІднення режиму приведе до його розі-рому на тилах... Україна мовчазна, але як промовить -- валить основи всього дотеперішнього ладу. Як Хмель вчинив повстання, усувереннювалмся Пруси, валилися європейські коаліції, творилися нові держави. Навіть Кромвел був змушений брати до уваги у своїх найповажніших комбінаціях козацьку Україну...
Не тільки чужі, а й свої боялися не раз своєї власної сили... Зокрема цієї динаміки „черні", народу в поході... Одні, побачивши, що вона несе нові порядки, відреклися ЇЇ, нап'ятнувавши, як руїнницьку силу... бони говорили лише про національно-державне визволення і не пов'язували його із соціальним визволенням, мовляв, не знати, що Іде потужна народна стихія викличе з нетрів своєї химерної природи. Нехтуючи соціальне питання, віддали його для використання ворогові через татарських людей, укапістів чи іхіїіх брюховецьких. Інші ж, по своїй духовій структурі раби-недержавиики, знехтували суть — національно-державне визволення, а поклали все на соціальне і заїхали до інтернаціонального соціалізму, марксизму, як це сьогодні зветься, а вчора мало іншу назву, але, таку саму суть. Обидва ці однобічні погляди помилково розцінювали рушійні сили нашого визволення, себто — нерозривне сплетення національного із соціальним та примат цього першого, як передумови здійснення другого. У висліді переоцінювання одного, ми мали соціалістичний центр в Москві, що його визнавали українські соціалісти, які заперечували українську суверенність у ім'я інтернаціонального соціалізму, або інші, як протиставлення, виявили нахил до феодалізму, поміщицтва.
Українська народна стихія довго була без голови. Петлюра прийшов запізно. Ні нри чому тут виправдування тиском Антанти до федерації, ані „новою пануючою епохою соціалізму в світі". Це все лиш викрути. Офіційна Україна не розпізнала непоборної рідної сили — народної стихії. Ані Липинський, ані інші самостійники в той час не наголошували обидва моментів, щоб український визвольний рух двигнути могутньо вперед. Єдиний Міхновський уже тоді був поставив правильно в теорії питання українського визволення, наголошуючи обидва чинники. На практиці найсильніше наголосив ті елементи Петлюра, що зірвав з українськими розкладковими соціалістичними доктринами І став символом національного і соціального визволення українського народу. І він почав творити нову епоху в нашій новітній Історії, зразок якої маємо в революції Хмельницького.
Тому, коли сьогодні шукати соціологічної генсзи УПА, то треба ЇЇ бачити передусім в епосі Б.Хмельницького і згодом частково в добі Головного отамана Симона Петлюри, в добі розриву з інтернаціоналізмом-соціалізмом, в добі поєднання національного визволення Із соціальним. Петлюра прийшов дещо запізно, щоб могти врятувати українську державу. Московський центр вже був сконсолідований, армії відродженої червоної Москви в спілці із збаламученими новими татарськими людьми — уканістами, скриішиківцямй, Коцюбинськими — вже наступали на Золотоверхий Київ, Ролю Петлюри вони розуміли найкраще, тому він сьогодні не живе. Тому загинув і полк. Євген Коновалець І Роман Шухевич.
Укапізм, чи будь-який інший націонал-комунІзм, це повторення в історії України ворожої антиукраїнської диверсії. Вчора вони — ці диверсанти — звалися татарськими людьми, сьогодні — укапістами. Вчора був Брюховецький, сьогодні Коцюбинський чи Гречуха. Український визвольний рух різних епох зазнав поразок через брак ідейного пов'язання національного і соціального моментів. І Сомко, і Богун, і Дорошенко, як великі українські державники, зазнали поразок, бо не зрушили народних мас. Вони були великими самостійниками, але не були одночасно й українськими соціальними революціонерами. Кінчали як герої — а інші, коли стояло питання нового українського соціального ладу, переходили до ворога, який консервував старий лад. Кисілі йшли до Варшави, українську чернь обдурювала Москва, а іншу частину української аристократи робили дворянами чи московськими князями.
Українській революції наших днів не по дорозі ні з соціал-демократією чужих вислужників, ні а соціал-реставрацією інших психологічних і політичних опортуністів в обох випадках.
Наша революція — всенародна, йдемо з народом, який тісно поєднує справу соціального визволення із національною незалежністю.
Ми нав'язуємо до доби Хмельницького, до доби Петлюри, з яких виросла наша епоха — епоха Української Повстанської Армії.
І на такому тлі постать незмінного Головного Командира УПА, генерала Тараса Чупринки, виглядає інакше від того насвітлення, в якому сантиментально його представляє вся наша преса.
Генерал Тарас Чупринка збагнув обидва згадані елементи української визвольної революції і надав їй характер живого життя. Давши примат національного визволення перед всіма іншими складниками, що входять у поняття національного визволення він сполучив їх органічно в одну цілість. Він ясно задеклярував, що без української держава немає соціальної справедливости і особистої свободи. Не тільки словами, а й практично. УПА, на його заказ. стала на захист також соціальних інтересів народних мас України, жорстоко експлуатованих нацизмом і большевизмом. УПА стала збройною частиною народу. Вона збройно виступила проти вивозу українських громадян у Німеччину на примусові роботи, поборювала вивози на Сибір, відбирала від німців контингенти, не давала їх стягати, виступала проти колективізації, захищаючи приватну власність селянина на землю і не даючи таким чином ще більше експлуатувати його в колгоспах; вона виступила проти нелюдського режиму на фабриках, проти стахановщини, проти експлуатації робітників і т.І. Вона боролася за свободу слова, за вільну творчість професійного інтелігента, виступала на захист „віри православної" як це робив і Хмель, захищала Українську, Грєко-Католицьку Церкву, яку Москва силою ліквідувала так. само, як раніше Українську Автокефальну Православну Церкву; за часів нацизму закладала школи, будувала українську адміністрацію в своїх „республіках". Чупринка міг повторити слова Хмеля: „ бо це наша права рука — чернь". Ввесь народ підгримував УПЛ. Україна ступила величезний крок вперед — в епоху нової української Хмельниччини, що ось-ось перед намя. Підвалини під неї поклав нсзрівняний політик і стратег української революції — Роман Шухевич.
Епоха Козаччини жила ще в нашій Гайдамаччині і Коліївщині їхні елементи, що були ремінісценціямя великих здвюів нашої історії, віднайшли себе у завершеній формі --в УПА. Легендарні Залізняки і Довбуші, месники народних кривд, віднайшли себе, відродилася в УПА, в незрівнянних командирах: Яструбах, Ягодах, Різунах, Помстах, Савурах, Шелестах і їм немає числа.
В нашій статті не з'ясовуємо тільки ролю генерала Чупринки на тлі сьогоднішньої революційної боротьби в Україні, бо ми вважаємо, що нову епоху в Україні творила і творить ціла верства „нових людей", яких у боротьбі очолив і надав їм організовану форму дії сл.п. Роман Шухевич. Він буде в українській історії поруч найвидатніших її постатей, як полководець і стратег великої політичної і соціальної революції. Ця ціла нова провідна верства людей — це кров від крови. кість від кости, дух від духу найширшйх народних мас, які є тим остаточним вирішальним елементом революції, її „правою рукою".
На нашу думку, наша епоха має дуже багато схожих елементів з козацькою, а останнє „Звернення воюючої України", під яким стоїть підпис також підпільної Церкви, нагадує нам всебічність її, нарівні з Хмельниччиною. Не хочемо тим сказати, що ми вже в епосі нової своєрідої Хмельниччини. Всебічне розгорнення української революції ще стоїть перед нами, але вже немає сьогодні сумніву, що живемо напередодні епохи подібної до Хмельниччини. Виключна заслуга генерала Чупринки, поміж всіма українцями наших днів, в тому, що він зумів спрямувати українську революцію на ті рейки, якими йшла Хмельниччина. Це в майбутньому оцінить Історія.
Нам видається, що генерал Чупринка добре розумів свою ролю під час українських визвольних змагань, коли в одному із своїх наказів писав, що він гордий з того, що доля йому судила стояти на чолі армії героїв, якої рівної не знає історія України і супроти чинів якої бліднуть Термопіли та інші античні приклади хоробрости і вояцької чести. Знаючи з особистого життя ген.Чупринку, як особливо скромного, що не любив рекламувати і довгі роки був анонімом, але й особливо відповідального за кожне висловлене своє слово, відчуваємо вагу його слів.
Ми навмисне обрали тему: дві революції; не в сенсі протиставлення, а відзначення спільних рис двох революцій тільки часове різних, але суттєво майже однотипних, беручи до уваги різність епох, щоб показати, якою рідною і органічно зв'язаною з нами є наша минувшина. Не раз декого непокоять сьогодні теоретичні неясності в деяких крайових публікаціях. В декого зроджується страх перед евентуальним неправильним напрямком руху. Такі сумніви безпідставні. Наш рух завжди виростав із життя і завжди емпірично формувався. Ми робили часом теоретичні помилки, інколи з'ясовували не все так, як життя пізніше корегувало, але ми завжди в дії йшли правильно. Наші практичні помилки, наприклад на еміграції, виринали не раз з того, що ми давали перевагу балачкам перед дієто. Наш рух — це Дія. Щоденна дія в Україні. Це неустанна боротьба проти ворога, проти всієї його системи, а теорія — це обґрунтування ДІЇ. Дехто спорив, чи часом в теорії будь-який автор в Україні не допускав можливості колективізації, а тим часом практика показує, що якраз навпаки: наш рух ввесь час різко і радикально поборює колгоспи в принципі.
Крайові інструкції дії це наочно підтверджують, як теж вся життєва практика. Те саме в інших ділянках життя: промисел, антимарксистський дух в культурі І т.д. Генеральний напрямок руху здоровий, правильний, революційний. Надії рух на практиці правильно сполучає з національним моментом момент соціальний. Це не є жадні протиставні елементи. Наша революція — загальна революція всього життя. Життя — це єдність всіх переживань. Національне і соціальне — дві сторінки одної медалі, одного життя. Носієм нашої революції є народні маси, тому тим більше немає мови про однобічність української революції. І як зберігачем національної Ідеї е сьогодні народ, що в своїй масі став героєм, І символізує націю (себто єдність жавих, мертвих і ненароджених), так тим самими соціальний аспект революції — неодриша частина цілості. Сукупність усіх життєвих потреб народних мас мусить бути розв'язана. Без національно-соціально'ї революції немає українського визволення. Хто це відкидає, ставить на інтервенцію. Треба вже нарешті не допустити троянського коня чужої соціальної демагогії, що завжди валила зсередини Українську державу чи боротьбу за її відновлення, В усіх етапах української національної революції вже відразу, в перший момент, учасником буде весь народ. І найважливіше тс, щоб якнайбільше скріпити динамічну потенцію народу, що бореться. СоціальнІ переміни не сміють послабити зовнішнього фронту, себто український вояк не сміє кадати фронту тому, що, наприклад, в селі ділять землю, а в місті робітники перебирають фабрики і „йому нічого не лишиться".
Наша революція національна, отже це війна проти ворога, а війна ніколи не буває успішна без збройної перемоги на полі бою з національним ворогом, дотеперішнім окупантом-завойовником. Коли впаде червона Москва, на Україну сунутиме нова „демократична" чи якась інша НТС-РосІя. її перемогти можна лише армією. Коли на кожній п'яді здобутої нашою армією української землі проводитимуться соціальні і інші переміни, український фронтовий вояк мусить бути певний, що про нього дбають закони революції, закони української влади, яка забезпечить за ним і його родиною всі здобутки української, теж і соціальної революції. Місцеві органи державного самоуправління, на основі окремого закону, виданого вже в перший день революції, будуть реалізувати соціальні реформи, брати до уваги зокрема фронтових вояків, політичних в'язнів і взагалі всіх тих, що страждали і боролися за Україну. За таких умов український вояк буде спокійно захищати українську державу, свідомий, що вона дбає про його рідню і всі здобутки соціальної революції, що вона несе українському народові, будуть в першу чергу і його. Тому такими необхідними є свідомі своїх завдань і дисципліновані кадри політичних провідників та організаторів революції, від яких залежить правильний її перебіг.
Не автоматизм революції і не попутншггво, не „хвостистиі'-поплентачі революції, а керманичі і розумні наказодавці політично-перспективно думаючі націоналіста проведуть її. Без мілітарної сила революційної армії і політичного командного апарату, без вірних їм народних мас, головного штурмовика Бастилії в ім'я ясних позитивних ідей — немає переможної революції.
Коли українець Желябов, що пішов у „спільний котьолок" революції, питав; ,Де наші фенії?", забувши, що він сам міг починати їх формувати. Сьогодні в нас вони є, вони вже перевершили і сінфайнерів, і карбонарів. і якобінців. Генерал Т.Чупринка знав, що говорив у своїх наказах про неперевершені зразки геройства своїх бійців і революціонерів. Як немає змоги порівняти українських революціонерів і повстанців з іншими в Історії народів, так тим більше немає порівняння Із постаттю ген. Чупринка. НавітьҐарібальді користувався сприянням деяких поза італійських сил. Ген. Чупринка не мав жадної допомоги від нікого: ані моральної, ані політичної, ані технічної. Власні сили — це було гасло і практика життя. Яким було
життя Чупринки, такою була і його смерть.
Отже, поза сумом над великою втратою, треба не забувати, що ген. Чупринка, керівник непоборної воюючої України, вчинив те, що ввійде в історію всього світу: ми не склали зброї навіть проти наймоіугаішої потуги світу, ведемо війну безперервно в той час, коли ввесь світ боїться навіть морально нас підтримати. Ми горді, хоч смуток давить серце, що в нас був Чупринка, який зумів довгі роки командувати непереможно армією героїв у боротьбі проти двох найбільших потуг світу. Ми горді, що він вийшов із наших націоналістичних, ніколи не захитаних лав.
Для мас і народу Чупринка не загинув. Його постать бачить кожен із нас перед собою, його дух вітає завжди над нами. Як колись античні борці вірили, що з ворогом ще й духи полеглих б'ються на по бойовищах, так віримо і ми, що народ лицарів і героїв, народ Байд і Богунів, народ Різунів і Перебийносів, народ крутян і героїв Базару, народ холодно-ярських повстанців, народ СУМ і СВУ, народ анонімних героїв ніколи не загине, що у всіх наших сучасних і грядущих боях буде нас вести до перемоги дух Чупринки.
Тарас Чупринка уродженець ЗУЗ, але його прибране ім'я наддніпрянського, подібного духом Чупринки показує, що цей львів’янин хотів бути продовжувачем того, хоч без порівняння меншого Чупринки, щоб символізувати нероздільну єдність всієї України. Своїми чинами ген.Чупринка хотів вславити ім'я також цього другого Чупринки; не своє власне ім'я, а імена анонімних героїв України, що в соборницькому відношенні знайшли себе під іменем Чупринки. Тарас Чупринка — це рідне ім'я і постать цілій соборній Україні. Глибоку думку висловлено у строфі вірша: „Шухевич згинув в Білогорщі, щоб жив Чупринка у віках!" І Чупринка житиме в народній леґенді, житиме в традиціях українського війська, в історії українських визвольних змагань.
Біль стискає натає серце, що його фізично нема, але не сміємо падати у відчай. Чупринка задягаив наступників, армію героїв, як він їх сам назвав. Він залишив народ, навчив його боротися і не розпачати. Народ, що підтримував його дію, бо лише цьому найбільшому анонімному героєві — простому українському хліборобові і робітникові — завдячуємо всі ми, і сам Чупринка передусім, незламність кадрів ОУН-У1ІА, як те, що Командир армії героїв довгі роки міг стояти на передовому пості боротьби в Україні. Народ його захищав, любив, бо він для народу жив, боровся і загинув за нього.
Чупринка загинув, але народ залишився; народ перевихований, народ в поході, що його роками він провадив!
І немає сили, що потрапила б спинити народ у поході до волі. Як лявша змітатиме він все, що стане йому на шляху. Ще будуть падати тисячі, сотні тисяч, а може й мільйони, але народу, що в поході, вже ніхто не спинить. Він йтиме нестримно до своєї мети, яку йому Боказуваїи найкращі. Йтиме і проти всього світу, як буде треба. Як борці з УПА-ОУН не здаються і самі кінчають із собою, так довго не складе зброї український народ.
Не знаємо з нашої історії жодного факту, що українська армія капітулювала. Але знаємо Святослава Хороброго, що казав: „Не посоромимо землі руської, а ляжемо головами тут, бо мертві сорому не знають". Цю світлу традицію перейняв Чупринка. Так, „мертві сорому не знають".
В Білогорщі стоятиме колись пам'ятник прославлення України. 1 „слава не поляже, а розкаже хто ми, — чиїх батьків діти..." Тому вгору підіймімо серця, бо:
Хто там сказав — нема Чупринки,
Хто похилив на щоглі стяг,
Коли ще пишуться сторінки
Його безприкладних звитяг.
Кола Москва фанфар не грає
Про перемогу над УПА,
То знай — на горло їй ступає
Грізна Чупринківська стопа!"