1941-1943 рр.
ГІРКЕ СЛОВО - ЧУЖИНА
Хоча політична діяльність Степана Бандери в повоєнні роки була начебто найбільше на виду, а все ж про неї найважче писати, настільки суперечливі свідчення навіть сучасників, людей, які в той час знали Бандеру, спілкувалися з ним.
Найперше - яку посаду займав Степан Бандера на цей час?
На момент свого арешту німцями він був Головою Проводу ОУН, яка називала себе революційною або ще «з-під стягу Бандери». Після арешту обов'язки Голови перейняв на себе Микола Лебедь, але він не був офіційно затверджений на цій посаді і називався урядуючим провідником. На ІІІ Великому Надзвичайному Зборі ОУН у 1943 р. було вирішено відмовитися від інституції провідника
|
| Микола Лебідь, Голова Проводу ОУН (рев.),
1941-1943 рр. |
Мирослав Прокоп, один із засновників Української Головної Визвольної Ради (УГВР), твердить, що Роман Шухевич був і залишався Головою Проводу до самої своєї загибелі. Інший видатний націоналістичний публіцист Степан Мудрик-Мечник писав: «Степан Бандера після звільнення з німецького концтабору Саксенгавзен на деякий час затримався в Берліні. Сюди до нього з України з групою членів ОУН приїхав Микола Лебедь, висланий Романом Шухевичем для зовнішньополітичної діяльності. М.Лебедь став перед Бандерою на струнко і склав звіт про проведену ним працю». По-перше, оце «став на струнко» мимоволі викликає усмішку. А по-друге, Микола Лебедь прибув на Захід не для звіту перед Бандерою, а як генеральний секретар зовнішніх справ УГВР разом з Зеноном Матлою і Дарією Ребет для того, щоб інформувати світову громадськість про ту героїчну боротьбу, яку веде УПА з комуністичним режимом.
Хоча палкі прихильники Степана Бандери вважали, що його в 1940 р. на Краківському Зборі обрано дожиттєвим провідником ОУН, але він сам, судячи з усього, хотів мати підтвердження своїх повноважень і намагався зібрати IV Великий Збір ОУН, але цей намір залишився нездійсненим, оскільки на нього не могли прибути делегати з України. Замість Збору взимку 1946 р. у Мюнхені була проведена розширена конференція, на якій створено Закордонні Частини ОУН. Це дало підстави тим націоналістам, які не погодилися з політикою Степана Бандери, твердити, що в повоєнні роки він уже не був Головою Проводу всієї ОУНр, а лише ЗЧ ОУН.
Мабуть, історія певною мірою повторюється. Як у 1940 р. Степан Бандера зі своїми однодумцями звинувачували Провід ОУН у тому, що, перебуваючи на еміграції, він не орієнтується в ситуації в краю, так тепер Дарія і Лев Ребети, Зенон Матла, Микола Лебедь та інші члени ОУН, які мали можливість познайомитися з поглядами і настроями населення центральних і східних областей України, звинувачували в цьому самого Бандеру. Справді, коли в 1920-1930 рр. члени ОУН вели в Галичині і на Волині боротьбу за незалежну Україну, вони не надто задумувалися над тим, якою саме має бути та Україна. З'ясувалося, що населення так званих Осередніх та Східних Земель (ОСУЗ) відразу починало задавати питання відносно політичного і соціального устрою майбутньої держави. Далі, ідеологія українського націоналізму на чільне місце ставила християнську релігію, можливо, тому, що більшість провідних членів ОУН, як уже згадувалося, вийшли зі священицьких родин. Населення східних областей було байдужіше до релігії, можливо, тому, що російська православна церква завжди відстоювала імперські інтереси Росії. Якщо при створенні ОУН мова йшла лише про українців, то вже під час війни в УПА були цілі загони з татар, азербайджанців, калмиків та представників інших націй.
Знову ж таки не будемо вдаватися в деталі суперечок між Степаном Бандерою та представниками УГВР. Прихильники Бандери звинувачували представників УГВР у відході від чистоти ідей українського націоналізму, а ті, в свою чергу, звинувачували перших у небажанні бачити життєві реалії і у догматизмі.
Петро Балей у книзі «Фронда Степана Бандери в ОУН в 1940 р.» пише: «Навіть без особистого знайомства, на підставі його друкованої спадщини дослідникові постаті Степана Бандери впадає в очі його надмірна амбітність. Вона менше помітна в безпосередніх зустрічах, але завжди - в аргументації за ідеологічну «правильність» його особистої віри, мовляв, - це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдино правильно». Мабуть, тут усе-таки справа не в амбітності, а в фанатичній вірі Степана Бандери в ідеї, засвоєні з юних років, і в нездатності їх перегляду. Що ж, це вже така риса характеру, і важко визначити: позитивна вона чи негативна. Але якщо людина прагне повести маси за собою, то сама вона повинна дуже сильно вірити в свою ідею.
Більше погоджуєшся з Балеєм, коли він пише, що Бандера не завжди орієнтувався в ситуації, і на підтвердження цього розповідає таку історію. В таборі для переміщених осіб в Равенсбурзі Петро Балей жив у одному приміщенні з Петром Миколаєнком-Байдою, колись лейтенантом Червоної Армії, а тепер майором УПА, який зі своїм відділом пробився до Баварії через Лемківщину
 |
| Роман Шухевич, Голова Проводу ОУН (рев.), Головнокомандувач УПА, 1943-1950 рр. |
Зрештою, говорити про те, що Бандера зовсім не міняв своїх поглядів, мабуть, таки не слід. Наприклад, відразу після створення ОУН різко відмежувалась від усіх легальних українських політичних партій, які діяли в Польщі. Відмежувалася не з конспіративних мотивів, а з принципових! Проте, коли в червні 1941 р. у Львові Ярослав Стецько, за вказівкою Степана Бандери, створював уряд новопроголошеної Української держави, то до участі в уряді було запрошено людей різних політичних поглядів (за винятком, ясна річ, комуністів). Так, соціал-революціонер генерал Всеволод Петрів посів посаду міністра оборони, член УНДО Євген Храпливий - міністра сільського господарства, безпартійний Олекса Гай-Головко (між іншим, уродженець підрадянської України) став міністром інформації та пропаганди. Подібне ж бачимо, коли у 1944 р. була створена УГВР і її очолив безпартійний, родом з Наддніпрянщини, Кирило Осьмак (фактично, його слід вважати другим по черзі президентом України, хоч і не всенародно обраним; схоплений енкаведистами, він провів у радянських таборах майже 30 років і помер у Володимирській тюрмі). В УГВР ввійшли також Катерина Мешко з Дніпропетровська, Йосип Позичанюк з Вінниці і навіть галичанин Василь Мудрий, який свого часу був віце-маршалком польського сейму, і тоді правовірні націоналісти оголосили його зрадником.
У повоєнні роки Степан Бандера зрозумів, що вести боротьбу проти такої могутньої імперії, як СРСР, силами самих тільки українських націоналістів було б нерозумно, і в 1946р. створюється Антибільшовицький Блок Народів (АБН), який очолив один із найближчих однодумців Бандери - Ярослав Стецько.
У Радянському Союзі час від часу виходили «історичні» і публіцистичні праці про «українських буржуазних націоналістів». Звичайно, там усе подавалося в перекрученому вигляді, але «замовчати бандерівців» (як називали всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Степана Бандери) не можна було. І при тому автори публікацій намагалися не вказувати ніяких цифр: скільки членів нараховувала ОУН, скільки було в УПА, скільки після війни опинилося на Заході. І вже найбільшою державною таємницею була цифра репресованих у Радянському Союзі за звинуваченнями в антирадянській діяльності. Показувати ці цифри не можна було ні в якому разі, бо стало б ясно, що то була не купка зрадників і якась кількість обдурених ними «несвідомих», а що то був якщо і не всенародний, то все ж масовий рух спротиву. Навіть імена провідників називалися скупо, невелика жменька прізвищ, які переходили із книжки в книжку: Коновалець, Бандера, Мельник, Стецько, Лебедь, Шухевич, подружжя Ребетів, отець Гриньох - ото й усе.
І вже зовсім не згадувалося, що за кордоном існують ще й центри представників інших національностей. А між іншим, ще з 1920 р. існували центри білорусів, грузинів і вірмен. У Баварії діяла організована група азербайджанців під головуванням майора А.Фаталі-бея, якого в п'ятдесятих роках замордували агенти КДБ. Була добре організована група грузинів, яку очолював Р.Бабашвілі. Був створений «Союз боротьби» за звільнення турко-татарів, який очолював Гарін Султан. Дещо пізніше був створений «Північно-кавказький Національний Комітет», що його очолив Ахмет Магома. Каюм-хан очолював Туркестанський національний комітет. Були антикомуністичні організації Естонії, Литви, Латвії, Словаччини, Чехії, Румунії, Хорватії. Ряд діячів цих організацій також були замордовані агентами Москви.
У 1947 р. Головне Командування УПА передало на Захід заяву, підписану Тарасом Чупринкою (головне псевдо Романа Шухевича), в якій достатньо чітко висловило своє ставлення до ситуацї, що виникла в емігрантському середовищі. Ця заява опублікована в «Літописі Української Повстанської Армії», том 9, але оскільки не всі бібліотеки мають це видання, то варто її тут подати.
Заява Головного Командування Української Повстанської Армії
Як нам на українських землях стало відомо, деякі українські політичні групи на еміграції піддають під сумнів право Української Головної Визвольної Ради (УГВР) репрезентувати Українську Повстанчу Армію (УПА), заперечуючи право УГВР виступати як найвище політичне представництво і керівництво українського визвольного самостійницького руху.
Ці ж самі емігрантські кола, використовуючи понадпартійність УПА, пробують заперечити ту велику організовуючу ролю, яку відіграла ОУН, керована Степаном Бандерою, в процесі утворення та зростання, й яку (ролю) ця організація далі відограє сьогодні.
У зв'язку з тим Головне Командування Української Повстанчої Армії заявляє:
1. Українська Повстанча Армія постала з бойових груп ОУН (керованої С.Бандерою) 1942 р. в умовах завзятої боротьби українського народу проти гітлерівських загарбників. На протязі 1942-43 рр. в УПА включилися українські народні маси. УПА стала виразно всена-ціональною збройною силою. Вона стала найповнішим і загальним виявом самостійницької боротьби всього українського народу. З уваги на ці обставини виникла потреба утворити всенаціональне політичне керівництво визвольно-революційної боротьби українського народу. Ініціативу створення такого керівництва взяла на себе УПА. Як найважливіший пункт плятформи для створення всенаціонального політичного керівництва визвольної боротьби українського народу УПА висунула вимогу визнання потреби й доцільності активної революційної боротьби проти окупантів. На цій основі в липні 1944 р. (з конспіративних причин у всіх дотеперішніх публікаціях був подаваний червень 1944 р.) на підпільнім з'їзді політичних діячів, які станули на висунуту через УПА плятформу і які на той час були на українських землях, утворилася Українська Головна Визвольна Рада. Перший Великий Збір УГВР теж прийняв постанову про доповнення складу УГВР всіми тими політичними самостійницькими партіями й окремими політичними й громадськими діячами, які в майбутньому стануть на прийняту Першим Великим Збором УГВР Плятформу УГВР.
2. Від моменту утворення УГВР Українська Повстанча Армія підпорядковується лише УГВР і визнає УГВР за єдине своє представництво і керівництво. Від липня 1944 р. УГВР безпосередньо на українських землях фактично керує УПА і в політичній, і в організаційно-персональній площинах. Виступати від імені УПА за кордоном уповноважене лише Закордонне Представництво Української Головної Визвольної Ради.
3. Українська Повстанча Армія понадпартійна. В ній борються всі, кому дорога справа Самостійної Української Держави без різниці поглядів політичних переконань і партійної приналежности. Але рівночасно з цим УПА цілком визнає той велетенський вклад, що його внесла ОУН, керована Степаном Бандерою в справу утворення, зміцнення й розвитку УПА. ОУН поклала основи під УПА, вона скріпила її своїми високоідейними кадрами (члени ОУН становлять понад 50% усього складу УПА), вона відстояла її політичне від нападок як з боку опортуністичного табору, так і з боку національних ворогів України, вона доклала найбільших зусиль для успішного розвитку УПА і докладає їх сьогодні в рамках УГВР.
Головне Командування Української Повстанчої Армії сподівається, що ця Заява внесе повну ясність нашій еміграції у висвітлених нами питаннях, і вірить, що українська як давня, так і нова еміграція потрапить стати понад вузькопартійні суперечки, потрапить гідно репрезентувати наш народ перед світом, що вона йтиме разом зі скривавленим у боротьбі краєм під керівництвом Української Головної Визвольної Ради до великої мети - Української Самостійної Соборної Держави.
28 вересня 1947 р.
Генерал Тарас Чупринка
Головний Командир УПА
28-31 серпня 1948 р. у Міттенвальді відбулася Надзвичайна Конференція ЗЧ ОУН, на якій колишні однодумці, а тепер політичні суперники дійшли згоди хіба в одному: не погодилися з бажанням Степана Бандери повернутися для підпільної роботи в Україну. В джерелах бандерівського напряму є твердження, що на цій конференції були зачитані листи Головнокомандувача УПА (всі одностайно визнали, що це його почерк), в яких Степан Бандера називався провідником усієї ОУН, але ці листи чомусь не цитувалися. Зрештою, в заяві, підписаній Тарасом Чупринкою, цілком чітко сказано, що ОУН вже не стоїть над усією визвольною боротьбою.
Для того, щоб остаточно з'ясувати ситуацію, було вирішено послати з боку Бандери в Україну начальника Служби Безпеки Мирона Матвієйка, а з боку «опозиції» - Василя Охримовича, щоб в особистих контактах остаточно з'ясувати, хто має рацію і хто кого підтримує. Мабуть, це рішення було великою помилкою. У деяких авторів можна прочитати, що це була операція, задумана московськими спецслужбами з метою заманити в Україну самого Степана Бандеру (пригадайте, як їм вдалося це у 1924 р. з Борисом Савинковим). Справа в тому, що Москва мала в Лондоні свого агента, Кіма Філбі, який працював в англійській контррозвідці і передавав у Москву найбільш секретні дані. Отож коли Мирон Матвієйко, доставлений англійським літаком в зарані домовлений, як він думав, з командуванням УПА район, вистрибнув з парашутом, його зустріли «зв'язкові», відвели в криївку, нагодували - а прокинувся він уже в тюрмі МГБ.
Дещо інакше було з Василем Охримовичем: московські спецслужби підготували і йому подібну «теплу» зустріч, але через збіг випадкових обставин десантування відбулось в іншший час і в іншому місці, тож він зв'язався з підпіллям УПА і був схоплений лише у 1953 р.
А от подальша доля цих двох видатних членів ОУН була зовсім різною, і це показує, що велике значення мають не лише політичні переконання, а й якості характеру.
Звичайно, МГБ намагалося обох їх перевербувати. Про роботу з Мироном Матвієйком досить детально розповідає у своїх мемуарах Павло Судоплатов. З ним вели розмови найвищі чини, аж до міністра МГБ Абакумова, його возили по Україні, демонструючи її розквіт «під мудрим керівництвом комуністичної партії». Зламало Матвієйка не це. Перебуваючи у Львові, він зумів утекти, відвідав усі відомі йому явки і переконався, що вони провалені. Тоді він повірив, що вже ніякого підпілля в Україні нема (хоча воно ще було), сам повернувся до свого ув'язнення і на влаштованій йому прес-конференції закликав УПА припинити безнадійну боротьбу, після чого йому була надана можливість «почати нове життя». Він працював бухгалтером, одружився, мав дітей і помер аж у 1984 р. Звичайно, весь цей час він був під найпильнішим наглядом «органів» і його ім'я використовувалося радянською пропагандою. Так, у газеті «Вісті з України» час від часу з'являлися за його підписом статті, в яких обливалися брудом колишні побратими. Є всі підстави твердити, що він не писав цих статей: за своєю лексикою, і синтаксисом, і стилістикою, а передусім за своєю тональністю вони видають руку радянських публіцистів - «спеціалістів по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом» типу Бєляєва чи Дмитрука. Більше того, схоже, що Матвієйко навіть не бачив тих статей перед публікацією, бо в них є фактичні помилки типу: «...визвольні операції батальйону «Нахтігаль» на чолі з гауптманом Шухевичем і Побігущим». Матвієйко не міг таке написати, бо він же знав, що Побігущий очолював батальйон «Роланд». А може, Матвієйко й бачив цей «ляп», але не виправив його в надії, що колись майбутні історики звернуть на це увагу і докопаються до істини.
Що ж до Василя Охримовича, то про нього наразі дуже мало даних. Останній Головнокомандувач УПА Василь Кук пише, що він отримував від Охримовича листи, в яких той говорив про необхідність зустрічі, але Кук із деяких дрібниць зрозумів, що ці листи пишуться вже під контролем КДБ. Він наводить такий приклад: ім'я американського президента було подано як «Ейзенхауер», тоді як у їхньому колі було прийнято писати «Айзенгавер». Подалі, очевидно, Охримович на поступки КДБ не пішов і був розстріляний.
В усякому разі, ні Матвієйко, ні Охримович не назвали ні одного прізвища, і жодна людина не була через них арештована, - так говорять старі члени ОУН і вояки УПА.
Тепер ми ще востаннє згадаємо Павла Судоплатова у зв'язку з операцією, в результаті якої був вистежений і загинув у бою Головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка - Роман Шухевич. Звичайно, Судоплатов намагається всіляко очорнити Шухевича, а заразом якнайбільше львів'ян, які начебто
 |
 |
 | ||
| Бофони (Бойовий Фонд) ОУН-УПА. Дереворити, художник Ніл Хасевич. | ||||
А ми повернемося до загибелі Тараса Чупринки і наведемо розповідь його сина Юрія Шухевича. Зрештою, цитату почнемо дещо раніше: «А в сорок восьмому році ми говорили про те, що я мав їхати на Донеччину забрати свою сестру, яка знаходилася в дитячому будинку. І при прощанні я вперше побачив, відчув, коли батько сказав: «Юрку, нас тільки двоє осталося. Ми повинні триматися», - що в нього задрижав голос. І дві сльози скотилося по його щоках. Єдині його сльози, які я бачив. Це була остання наша зустріч, коли він ще був живий. Ну, а наступна була уже після його смерті, коли мене привезли на впізнання 5 березня 1950 року. Того п'ятого березня, ще десь так на ранньому досвітку, перед тим, як у тюрмі піднімали, я тоді знаходився на Лонцького (тепер будинок № 1 на вулиці Степана Бандери у Львові) в слідчому ізоляторі МГБ. Будили нас о шостій годині. Але якраз перед тим я збудився. Відчув якусь внутрішню тривогу. І вже не міг спати тої півгодини чи хвилин сорок, які осталися до того, як почали будити. Після того почався звичайний тюремний ранок. Правда, була неділя. На слідства не викликали. Був спокій. Десь біля одинадцятої години прийшли по мене. Взяли, вивели на дежурку. Там я побачив свого слідчого, а також ще одного з оперативників у ватяній фуфайці, в кирзових чоботах. На поясі в нього був пістолет. Вони посадили мене до авта. Натягнули кайдани. Правда, скували руки спереду. Повезли до Управління МГБ, яке знаходилось на теперішній вулиці Вітовського, тоді Дзержинського. Завезли в подвір'я. Там був ряд гаражів. Авто зупинилося біля одного з гаражів. Я побачив, що туди заходять і виходять працівники МГБ. Потім мене завели в гараж, великий, широкий. Я йшов прямо. Нараз мене різко повернули вліво. Я глянув і побачив, що на соломі прикритий цельтою лежить чоловік. Мені не треба було довго роздумувати, хто це. Як вони відкинули цельту, я побачив його в вишиваній сорочці, файний, але босий. І досить мені було побачити ті ноги з високим підбиттям, щоб відразу зрозуміти: батько. Мене підвели і сказали: «Бачиш?» Сорочка була розстібнута. Очі відкриті, задивлені в далечінь. Обличчя спокійне. Одна, ліва рука вздовж тіла, права рука зігнута лежала на грудях. На правій скроні кіптява і кров. Не треба бути експертом, щоб зрозуміти: вистріл у скроню впритул. Видно тільки недавно пістоль вийняли з руки. А під грудьми на білій сорочці три або чотири червоні плями від автоматної черги... Отаким я бачив батька востаннє. Я клякнув, поцілував його руку. Вони мене відірвали і знову відвезли до тюрми. То була моя остання зустріч з батьком».
Юрієві Шухевичу на той час було 16 років, фактично все його подальше життя пройшло по тюрмах і таборах, остаточно він вийшов на волю і повернувся в Україну лише у 1989 р., втративши зір в більшовицьких катівнях.
Після загибелі Тараса Чупринки Головнокомандувачем УПА став Василь Кук (псевдо Юрій Леміш). Найвиразнішими рисами характеру Тараса Чупринки - Романа Шухевича, коли судити про нього з відгуків навіть ворогів, була надзвичайна хоробрість, холоднокровність і вміння не розгублюватися у найскладніших обставинах. Так, коли емгебісти з ніг збивалися, розшукуючи його по всій Західній Україні, Шухевич, - звичайно не під своїм ім'ям, - лікувався в санаторії в Криму. Або вже від власного імені послав до Львова вінок на похорон свого доброго знайомого. Василь Кук - Юрій Леміш, як показало життя, був не лише хоробрим, а й обережним, розсудливим і тверезо мислячим. У липні 1950 р. він пересилає на Захід великого листа, в якому докладно з'ясовує ситуацію в Україні, ставлення до політичних незгод в еміграції, чим керується командування УПА у своїй боротьбі. Цей лист надто великий, щоб навести його повністю, але подати бодай уривок вкрай необхідно:
«4. У питанні нашого ставлення до большевизму ми рішуче не йдемо по лінії його виправлювання, а відкидаємо його і поборюємо його в цілому і в усіх відношеннях. У практичній боротьбі нам далеко вигідніше бити по большевизму на основі його практики, що її кожний бачить і переживає, ніж воювати з різними большевицькими ідеями, що вони їх в пропагандистських цілях виголошують і ніколи не реалізують. Наприклад, большевики виголошують «кожна нація має право на суверенну державу»; «усі нації як малі, так і великі, повинні мати рівні права», так само виголошують вони і протиімперіалістичні ідеї, і ідеї проти визиску і експлуатації трудящих, ідеї рівноправності всіх громадян у державі, рівноправності жінок і т.п. Чи ж можемо ми ці їхні «ідеї» заперечувати і висловлювати протилежні ідеї тільки тому, що це говорять большевики? Думаю, що ні. І тому, замість воювати з такого роду правильними ідеями, ми воюємо з большевицькою практикою, яка на ділі є прямим запереченням того, що вони часто декларують. Коли ж ідеться про большевицький комунізм як ідеологію в цілому, ми його рішуче заперечуємо, протиставляючи власну націоналістичну ідеологію. В цьому відношенні не допускаємо ніякого компромісу.
5. У питаннях соціального змісту нашої визвольної боротьби ми відкидаємо і большевицький соціалізм, і капіталізм. Боремося проти існуючої большевицької соціалістичної системи в економічному житті, але не думаємо повертати і до капіталізму зі всіма наслідками, що він їх може в Україну принести... Соціально-економічна система в Україні повинна:
а) відповідати духовності народу;
б) сприяти якнайповнішому ростові та розвиткові всіх продуктивних сил УД (Української держави);
в) забезпечувати якнайвищий добробут цілого народу і заможне культурне життя кожного громадянина.
...Під терміном «безкласове суспільство», в основному, розуміємо такий суспільний лад, де виключеним буде будь-яке упривілейоване становище одного класу чи «лучших людей» і де унеможливлений буде визиск та експлуатація... Большевицьке соціалістичне суспільство має наскрізь класовий характер і його ніхто з безкласовим суспільством не ототожнює.
...Не виглядає нам доцільним зв'язувати сьогодні ОУН з будь-якою філософічною системою, наприклад, з ідеалізмом, волюнтаризмом тощо. Всі ці філософські системи дуже мало мають значення у нашій визвольній боротьбі, і тому ми всяку філософію на даному етапі нашої боротьби залишили до кращих, спокійніших часів... Подібно мається з обов'язковим визнаванням членами ОУН християнської моралі. Сьогодні ОУН в процесі боротьби виробила власну націоналістичну, революційну мораль, і тільки ця мораль повинна всіх членів ОУН зобов'язувати... ОУН на Землях не стоїть на позиціях атеїзму, рішуче протиставляється большевицькому нищенню релігійного життя і активно виступає там, де це актуально, в обороні церкви, але зв'язувати націоналістичну ідеологію з християнським ідеалізмом і християнською мораллю в такій мірі, як це роблять ЗЧ ОУН, для всіх нас на Землях цілком не до сприйняття... Питання релігійної віри ми трактуємо як особисту справу кожного члена ОУН, кожного громадянина. І така постановка наскрізь себе виправдовує. В рядах ОУН повинні мати місце всі, що рішились боротися за УССД (Українську Самостійну Соборну Державу), без огляду на їх ставлення до релігії, без огляду на визначення себе членами тої чи іншої церкви... Ми не мислимо української держави з тоталітарною монопартійною диктатурою. Вважаємо конечним, так для боротьби, як і до будови державного життя, притягнути всіх членів і вартісних українців, без огляду на їх партійну приналежність, соціальне положення чи т.п. інші різниці. Ми відверто заявляємо, що ми - за демократичний устрій в УД, але ми також за сильну державу, за твердий порядок у ній, проти анархізму».
Слід взяти до уваги, що цей лист не призначався для чисто пропагандистських цілей, це був документ для внутрішнього з'ясування ставлення до різних питань ідеологічної та політичної діяльності.
І знову повертаємося до нашого головного героя - до Степана Бандери. Як бачимо, жилося йому важко в усіх відношеннях: у побутовому (правда, в нього була власна машина, синій «опель-капітан», за якою його вистежив майбутній вбивця, а для радянських людей автомобіль слугував ознакою заможності, тож можемо додати, що він був старий), у політичному (колись розколота ним самим ОУН тепер розкололася ще двічі: спочатку в 1946 р. відкололась ОУН за кордоном, потім у 1954 р. виникла ОУН так званих «двійкарів», оскільки її очолило двоє - Зенон Матла і Лев Ребет), нарешті, просто в чисто людському. Як би ти не був переконаний у своїй правоті, як би не ставив політичні справи вище особистих, але навряд чи можна байдуже сприймати те, що твої друзі, з якими тебе пов'язують десятки років підпільної боротьби, тюрми, суди, загроза смерті, тепер полишають тебе.
Так, відійшов від політичної діяльності і зайнявся винятково літературною і видавничою справою перший провідник Крайової Екзекутиви Богдан Кравців. Науковою діяльністю зайнявся другий видатний діяч ОУН Володимир Янів. І навіть один із найближчих друзів, колись його заступник, Микола Лебедь виїхав до Америки і очолив видавництво «Пролог». До речі, в усіх радянських виданнях про Миколу Лебедя писалося як про «кривавого ката, творця лиховісної Служби Безпеки ОУН». При особистій зустрічі з Миколою Лебедем у Львові в 1996 р. авторка задала йому питання про його участь у створенні СБ, і Микола Лебедь цілком чітко сказав, що СБ створив (звичайно, не сам-один, а з іншими людьми) Микола Арсенич.
У працях, написаних уже після загибелі Степана Бандери його послідовниками, висловлюється ряд звинувачень на адресу «двійкарів», причому не раз у дуже гострій формі. Наприклад, наводиться епізод, що в 1956 р. у Мюнхен прибув зв'язковий начебто з України і затримався в одного з «двійкарів», Богдана Підгайного. Через якийсь час зв'язковий несподівано зник. Неназваний автор пише: «Підгайний мав усі підстави підозрювати, що згаданий зв'язковий, який мав псевдо «Скоб», міг бути агентом КДБ і повернувся до своїх наказодавців. Одначе Підгайний пішов до німецької поліції і висловив припущення, що «Скоба» могли вбити, а про все це повинен знати «Степан Попель», замешкалий у Мюнхені при вулиці Розенбуш число 6. Тільки небагатьом членам ОУН було відомо, що за цією адресою жив Степан Бандера».
Що ж, тепер ми майже певно можемо твердити, що «Скоб» був агентом КДБ: саме таке псевдо було в агента, який видав органам КДБ провідника ОУН на Північно-Західних Українських Землях Василя Галасу. Про якогось «Скоба», який завдав багато шкоди в Закерзонні, пише колись видатний діяч УПА, а нині історик, що проживає в Польщі, Зиновій Місило. Та й не було вже у 1956 р. в Україні такого підпілля, яке було б здатне послати зв'язкового за кордон. Але ж за кордоном того не знали. І той «Скоб», який зупинився в Підгайного, не міг не розуміти, що таке його нагле зникнення викличе різні підозри. Чи не розумніше йому було б зробити вигляд, що він повертається в Україну, взяти з собою якусь пошту? І нема нічого дивного, що Богдан Підгайний відразу подумав, що з його гостем трапилося якесь нещастя. А що він запідозрив у тому Бандеру, то... то слід би пригадати, що саме з Богданом Підгайним разом був арештований Степан Бандера, що на процесі у Варшаві Бандера був засуджений до смертної кари, а Підгайний на довічне ув'язнення, а на процесі у Львові Бандера був засуджений на довічне ув'язнення, а Підгайний на 15 років тюремного ув'язнення.
Історія ОУН ще чекає своїх дослідників, і то з найрізноманітніших галузей. Історики будуть вивчати факти, які мали місце, систематизувати їх, установлювати зв'язки між ними. Політологи і філософи вивчатимуть ідеологію українського націоналізму, її еволюцію, суть суперечок межи Бандерою і Мельником, Бандерою і Ребетом і т.д. А для історичних белетристів відкривається широке поле для дослідження різних людських характерів, доль, стосунків, високих зразків героїзму, наївної довірливості, розходжень у поглядах, боягузтва, зради, підступності.
У цьому місці, мабуть, було б найдоречнішим процитувати один із записів зі щоденника Олександра Довженка, та от... Найцікавіше, що цей запис був у перших публікаціях щоденника в 1990 р. у журналі «Дніпро», але його вилучено в окремому виданні книгою. Олександр Довженко зафіксував свою розмову з «уславленим радянським партизаном» (імені його Довженко не подавав). Партизан розповідав, як він підвісив над вогнищем спійманого бандерівця, але той так і помер, вигукуючи «Слава Україні!» «Скільки я їх попомучив!» - хвалився оповідач.
 |
І на завершення цього розділу, яким фактично закінчується розповідь про життя Степана Бандери, надамо йому самому слово: «Український націоналізм так само категорично відкидає і поборює московський большевизм, комунізм, як і всяке намагання повернути стан національно-політичного і суспільно-економічного поневолення білою чи будь-якою іншою Росією або іншими окупантами. Ті соціальні відносини, які були накинені Україні попередніми окупантами, та й всяка спроба їх відновити знаходять в українському націоналізмові непримиренного ворога. Його метою є побудувати в Українській Державі свій власний суспільний лад, відповідно до потреб і бажань всього українського народу, що запевнить українській нації найкращий розвиток, усім громадянам України - всебічну свободу, справедливість і добробут. Тут український націоналізм іде власними шляхами, беручи за підставу і вирішальні критерії: український нарід, українську родину, природні дані, життєві умови і потреби України. З чужих прикладів і досягнень український націоналізм приймає те, що відповідає українському народові. З минулого бере він за підставу ті вартості й засади, що їх витворив сам український нарід у свобідному своєму розвиткові, та які відповідають сьогоднішньому життю і його рівневі. А все те, що накинене! йому чужим пануванням проти його волі і прагнень упродовж цілого історичного розвитку, як давніше, так і в останнє чвертьсторіччя, - відкинеться», - так писав Степан Бандера у статті «Перспективи української революції».