ПИСЬМЕНСТВО Х—ХIII СТ.

Найстарша українська азбука

Про те, чи на дохристіянській Україні були які зародки письменства, не можемо сказати нічого певного. Знаємо, що існувала грамотність, бо існували письменні знаки, тобто якась, невідома нам близше, азбука. Болгарський письменник IX ст. Храбр, оповідає про якісь черти й карби, що ними користувалися давні словяни, замість азбуки, а щойно Кирило, тобто Константин-фільософ придумав для словян справжню азбуку, що мала 38 букв. Треба, всежтаки, думати, що оті старословянські «черти й карби» й були первісною, словянською азбукою, коли, по словам названого Храбра, можна було з них «читати й гадати». В житіях св. Кирила й Методія кажеться м. і., що св. Кирило зустрів у Корсуні чоловіка, що не тільки говорив «руською мовою», але найшов і євангелею та псалтир, писані «руськими письменами». В звязку з тією відомістю житія, усталилася в наших пізніших книжках традиція, що «руська грамота зявилася Богом дана в Корсуні русинові, що від нього перейняв її Константин-фільософ (св. Кирило) та зложив і написав книги руським голосом». (Крехівська Палєя).

Народня словесність

Незалежно від пізнішої, христіянської книжности, впоряд і в безупинній боротьбі з її чужим, непристосованим до нашого життя світоглядом, розвивалася в нас, з давен давніх, устна, народня словесність. Її відгомін помітний скрізь, навіть у церковних, полемічних книгах княжої України, не кажучи вже про Літопис і такий архитвір поетичної творчости княжої України, як Слово о полку Ігоревому. Пісні, приповідки й народні перекази, деколи живцем переносилися на сторінки книжньої літератури і нині, можемо їх легко найти й порівняти до залишків нашої найстаршої устної словесности в сучасних піснях, переказах і приповідках українського простолюддя. Очевидно, з виображеннями, поглядами й взагалі поганським світоглядом тієї словесности, не могли ніяк погодитися христіянські книжники. Вони називали їх «бісівськими, богопротивними», старалися не допустити їх до книжности й витиснути з самого життя. Самеж письменство княжої України намагалися творити наші книжники на основі грецьких і болгарських зразків, незапідозрених у поганстві й єресі. Алеж, як ми бачили, прийняте Володимиром Великим христіянство, було тільки урядовою, офіціяльною релігією. Воно обмежувалося до тонкого наскірня передових кругів староукраїнського громадянства, а в народню масу проходило з трудом, спроквола й не без протестів, а навіть саботування офіціяльної релігії. Давний, поганський світогляд народньої маси залишився під христіянською поволокою, майже без перемін. Навпаки, він виповнив собою форми христіянського культу й обрядовости. Характеристичне для тих часів «двоєвіря», що в ньому христіянська форма покривала поганський зміст, мали ми нагоду простежити в українському золотарстві. Амулети й талісмани тих часів, що на них, впоряд з Богородицями, Михайлами, Борисами й Глібами, бачимо поганські медузи, грифи, тощо, вживалися проти хворіб і нещасть, не простолюддям тільки, а духовними єрархами й князями. Славний чернигівський «змієвик» мав належати до такого освіченого поборника христіянства, як Володимир Мономах! Поганські, похоронні звичаї цвіли впоряд з христіянськими не тільки в старій Україні. Вони збереглися до нині. Не диво, що й народня, устна словесність виявила стільки впливу на наше книжне письменство, незалежно й проти волі наших старих письменників.

Зарання українського шкільництва

Перші школи на Україні, закладені духовенством при владичих катедрах і більших манастирях, мали церковний характер і урядове призначення. Вони мали придбати грамотних людей для потреб церкви й княжих канцелярій. Строгість шкільної дисципліни й новизна шкільної науки взагалі, не приманювали старо-української молоді до шкіл. Ми бачили, як то плакали матері за дітьми, що їх Володимир Великий силою набірав до «книжного ученія». По Володимирі дбав про шкільництво Ярослав Мудрий, захвалював «книжне почитаніє» й Володимир Мономах. Вчили в тих найстарших українських школах духовники, а до неширокої научної програми належала вмілість писати, рахувати й співати. З мов учили тільки церковно-словянської та грецької, а шкільна та домашня лектура не виходила поза межі візантійського проповідництва й хронографії. Очевидно, успіхи тієї шкільної науки бували дуже скромні. Не всі наші князі знали грамоту, а коли хтось з них, як Всеволод Ярославич, знав кілька мов, або як Володимир Василькович, прикладався до «книжного почитанія», то його називали сучасники «великим фільософом, що його не було передтим і потому не буде».

Змагання до того, щоби наші школи й книжники не обходилися без книг та підручників, привело Ярослава до створення цілої артілі переписувачів і каліграфів, що їх праця лягла в основу Ярославової книгозбірні при Софійській катедрі. По ньому особливо заслужився для книжної справи на Україні, Володимир Василькович. Він не тільки казав писати, переписувати й орнаментувати книги для церковного обиходу, але писав і орнаментував їх сам. На українському грунті, доволі скоро поширилося збирання книг не тільки для заспокоєння потреб церкви й школи, але й з самого замилування, з біблофільства. «Солодкий є медяний сок і цукор, але солодший від оібох є книжний розум» — повчає український книжник XII ст.

Посторонні впливи

Подібно, як в образотворчому мистецтві, так і в письменстві, охрещена Україна не була здана виключно на впливи з круга візантійської культури. Письменство як і грамотність та освіта, були тоді привілеєм найвищих суспільних шарів, а знаємо, що вони, головнож князі, підтримували живі звязки з цілим світом.

Крім візантійських царівен у нас, дочки українських князів виходили за королів Франції, Англії, Німеччини, Скандинавії. Наші воєнні дружини були відомі на далекому Сході й на близшому Заході. Тимто й не диво, що французька «Пісня про Ролянда» (XI ст.) знає «полки з племени росів і словян», німецька «Пісня про Нібелюнгів» згадує «багатьох лицарів із землі Київської», а перський поет Нізамі (XII ст.) славить хоробрість «руського короля» в боротьбі з... Олексадром Великим. Одним словом, родинні звязки княжих династій, воєнні походи наших воїв та каравани наших купців, єднали Україну з цілим культурним світом. Всежтаки Візантія мала першенство й перевагу поміж посторонніми впливами на староукраїнське письменство.

Кирило й Методій

В Солуні (Сальоніках) місті, що в ньому жили поруч греки й болгари, прийшли на світ два братя, що їм припала почесна роля «словянських первоучителів».

Молодший з них Константин (в чернецтві Кирило, род. 827, пом. 869 р.) учень царгородського «фільософа» Фотія, був зразу бібліотекарем при Софійській катедрі, відтак учителем фільософії й нарешті місіонарем. У 857 р. вибралися оба брати проповідувати христіянство до хозар, а потім до Панонії й Моравії. Тут створив Кирило (836 р.) словянську азбуку й, до спілки з братом, переклав св. Письмо та кілька богослужебних книг на болгарську мову. Панувало в тогочасному, христіянському світі переконання, що св. Письмо можна проповідувати тільки в тих трьох мовах, що ними колись виконано напис на хресті (латинській, грецькій та жидівській) й тому почин солунських братів признано мало не єресю й закликано їх до Риму, на виправдання. На щастя визнавець думки про «три божі мови» папа Микола помер; «словянські первоучителі» зуміли переконати його наслідника Адріяна в корисности свого кроку для поширення христіянства поміж словянськими народами. Методій помер у Римі, а Кирило, як моравський єпископ, довго ще працював над моравянами.

Сталося, що болгарська мова перших, богослужебних книг, перейшовши з ними разом на Україну, принялася тут, як літературна. Зразу зрозуміла для всіх, сталася згодом недоторканою святістю. З початку не було в українських книжників потреби, а відтак не стало відваги працювати над рідною мовою, щоби підняти її до літературного рівня. Наслідок був такий, що всі користи, що їх внесла з собою староболгарська чи пак церковно-словянська мова, перекреслили й перевисшили шкоди, які виникли з її відчуження від життя та його все нових вимогів. В народів, що зразу приняли за свою літературну мову — латинську, скорше блиснула зірка відродження для рідної; ми возилися з церковно-словянщиною аж до часів Котляревського, а й потім покутував у галицькій літературі дух «язичія», тобто «мови» тих справжніх книжників і фарисеїв, що схиляючись до Москви, не мали терпцю навчитися, чи сміливости вживати російської мови. Жахлива змора обрусіння й кацапщини корінилася в отій злощасній церковно-словянщині.

Перекладне письменство

Славні, своїм мистецьким вивінуванням рукописи «Збірника Святослава» й «Остромирового Євангелія» є рівночасно памятниками тої первісної, староболгарської мови, що найшла собі до нас доступ разом з поширенням христіянства. Пізніші рукописи не виявляють уже тієї чистоти старо-болгарської мови — чимраз частіші примішки української, народньої мови, як теж транскрипція й вимова поодиноких букв та звуків, придають їй особливий, український характер.

Церковний характер старо-української культури взагалі переважував і в нашому старому письменстві. Євангелія, книги старого Заповіту, Псалтирі, в самих текстах і з поясненнями (т. зв. толкові) та «паремійники» (уривки з книг старозавітних пророків) були плодом наших старих книжників-перекладчиків і переписувачів-каліграфів; вони теж виповнювали церковні, шкільні й приватні книгозбірні. Улюбленими були теж твори отців церкви — Івана Золотоустого, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрима Сирина, Теодора Студита, Івана Дамаскина, Івана Ліствичника. Перекладено їх і переписувано в цілости, або в уривках, що з них складалися збірники й антольогії. Твори Івана Золотоустого були відомі в нас у збірниках, як Маргарит, Златоструй, Златоуст, тощо. Антольогіями уривків з писань отців церкви були — славні «Збірники» кн. Святослава, Ізмарагди, минеї, прольоги й патерики. Збірники, прозвані «пчолами» мали мішаний, церковно-світський характер. Збірники, як «Шестоднев» служили нашим прадідам, за компендії відомостей про повстання світу тоді, як «Фізіольог» старався, прояснити таємниці життя-буття звіринного царства. І одні й другі не мали нічого спільного з справжньою наукою, як і популярна в нас «Христіянська топографія» Кузьми Індикопльова. В тих збірниках представлено таємниці творіння й життя на землі та саму землю з суто-христіянського становища, всупереч науковим досягненням старогрецьких учених. Під тим оглядом не тільки візантійська, але й західньо-европейська, середньовічна «наука» була різким поворотом у нетрі фантастичних казок і забобонів.

З історичних підручників були в нас поширені всякого роду палєї, хроніки й хронографи.

«Палєї» були в нас «історичні», що обіймали історію Старого Заповіту з ріжними апокрифічними додатками та поясненнями, а були й палєї з особливими, здебільша полемічними завданнями. Такою була «Палєя толковая на юдеї». В ній маємо гостру полеміку старих книжників з жидівством і магометанстом.

З поширених на старій Україні «хронік» згадаємо твори Івана Малали, Георгія Амартоля, патріярха Нікифора, Константина Манасії й інших. Збірки таких хронік, що в них розказано минуле нібито всіх народів землі від створення світу, звалися «хронографами».

Уява й жадоба знаття наших предків, незаспокоєна книгами Старого й Нового Заповіту, створила собі цілу літературу апокрифів, тобто незгідних з церковною наукою оповідань про життя-буття прародичів людськости, пророків, святих, Христа й Богородиці. Старозавітні апокрифи оповідали нашим предкам про створення світа, подробиці життя Адама й Еви в раю, про хрестне дерево, про праведного Еноха, Ноя, Авраама, Заповіт дванацяти патріярхів, Мойсея, Давида й особливо про Соломона. Новозавітні апокрифи обіймали «євангелія» Якова, Хоми й Нікодима, оповідали про боротьбу Христа з сатаною, про розмову Адама з Лазарем у пеклі, видіння апостола Павла, про дванацять пятниць, тощо. Улюбленими героями апокрифічних оповідань були святий Юрій та Теодор Тирон. «Откровення Методія Патарського» розгортало перед уявою наших прадідів історію світу від його створення до... «Страшного Суду» і т. д.

Зразу, апокрифічна література толєрувалася церковними єрархами, але коли вона почала загрожувати церкві всякими єресями, піднявся хрестоносний похід на апокрифи. Повстають списки «отречених книг», їх нищать, а переписувачів переслідують; та це тільки поширює популярність та вплив апокрифів на літературу а навіть богослужбу (акафисти). Доповненням апокрифів були книги з ворожбами, як «Громник», «Колядник», «Про часи добрі і злі», всякі «астрольогії», «звіздочетці», «сонники», «чарівники» й «волховники». Як апокрифи, так і ворожбитські книги поширювалися проти волі й бажання духовенства, й перетривали до наших днів. Людина, що не находила відповіли на цілу низку питань життя і смерти в Святому Письмі, шукала її в отих книгах, надиханих вибуялою фантастикою й поетичним чаром.

З далекого Сходу, через Візантію та Болгарію, прийшли до нас перші зразки белєтристики, тобто зовсім уже світських повістей та оповідань про далекі краї, незнані народи, подорожні пригоди й героїв з світу глухої старовини та фантазії.

Особливо поширена була в нас повість «Олександрія», її героєм був Олександр Македонський, але... охрещений. Його далекі похода й геройські подвиги заплоднювали уяву письменників і переписувачів, були духовою поживою широких кол читачів.

Поруч «Олександрії» поширюються в нас такі ніби-історичні оповідання, як «Про троянську війну» і «Притча про князів», що були далеким відгомоном Гомерової «Іліяди». Боротьбі з сараценами посвячена поема «Девгенієво діяніє» тоді, як «Оповідання про вавилонське царство» та «Про білий клобук» мели на меті прославити Візантію, як наслідницю Вавилону, а царгородського патріярха, як переємника Петрового престолу.

Чаром східніх мотивів овіяні такі повісти, як жидівська — «Про Соломона царя і Китовраса»та арабська — «Про царя Синагрипу». Вони натикані східніми притчами, прислівями та афоризмами. Зпід неба Індій прийшла до нас збірка повчаючих оповідань п. з. «Стефаніт і Іхнілат» (по індійськи зветься та збірка «Панчатантра», тобто пятикнижжя, по арабськи «Каміла і Дімна» тобто «Щирий і Лукавий»). Життєпис Будди прийшов до нас у формі аскетичного оповідання «Про Варлаама і Йоасафа». Малюнком раю на землі, тобто держави, що в ній люди не знают біди ні горя, було фантастичне оповідання «Про індійське царство».

Всі ті повісти східнього й грецького походження, перекладалися в нас, перероблювалися й переписували, раз ураз пристосовуючись до способу думання, засобів знаття й естетичних уподобань наших предків. Зерно грецької науки чи індійської фільософії, було тут обмотане в основу христіянської моралі та середньовічної невіжі й забобону. Воно теж було посівом під оригінальну, літературну творчість старої України.

Оригінальне письменство

Не тільки візантійське, а за ним українське, але й західньо-европейське, середньовічне письменство, було в цілому й подробицях повернене на спасення душі. Тому то бачимо таку перевагу церковщини навіть у творах світської літератури.

Перші наші письменники, це з правила духовники, що зразу розділюються на дві окремі групи. Перша це «фільософи», що станули на рівні тогочасного, візантійського знання й літератури, друга, це «простеці», що до них не добилося сонце візантійської вчености й стилю. Одні творять літературу для тогочасної інтелігенції, другі популяризують її для простолюддя. До першої групи належать — Іляріон-митрополит, Клим Смолятич, Кирило Турівський, та кілька анонімів, до другої — Лука Жидята, Теодозій Печерський, Яків Мніх, Нестор, Георгій Заруцький, Серапіон, та інші.

Митрополитові Іляріонові (був митрополитом у 1051-1054 рр.) приписується славне й часто наслідуване в старовину «Слово про закон і благодать», тобто похвала «великому каганові нашої землі Володимирові», що охрестив Україну. Високий настрій, вироблений стиль, багатство красноречивих зворотів і порівнань, а при тому глибоке чуття й щирість вислову, ставлять твір Іляріона на чоло нашої старої реторики.

Клим Смолятич (був митрополитом у 1147-1154 рр.) з великого й ціненого сучасниками літературного дорібку, залишив нам тільки «Посланнє до смоленського пресвітера Хоми». Воно цінне для нас, як зразок полеміки поміж «фільософами», що то замість на св. Письмо, покликувалися на твори Гомера, Плятона й Арістотеля, та «простецями», що поза св. Письмом нічого не тямили. В посланім Смолятича говориться про сучасний йому гурток київських учених і літератів, що розбірали св. Письмо «по толку», а не буквально, як неосвічені духовники. Нажаль, не збереглося до нас, по тому гуртков, ані близших відомостей, ані творів.

Кирило Турівський (був турівським єпископом у 1130-1182 рр.) піднявся до вершка нашого старого проповідництва й був сучасниками прозваний «новим Золотоустим». По ньому збереглося до нас кілька проповідей, кілька молитов, «Сказаніє про чин чорноризців», кілька причт, як «Про чоловіка чорноризця» й інші. В порівнанні з Іляріоном, у Кирила Турівського був стиль більше штучний, театральний, зате він був цвітастий, багатий на порівнання й символи, драматизований. Під тим оглядом був Турівський передвістником пізнішої школи київських полемістів, проповідників та драматургів.

Та не тільки релігійним питанням і церковним справам та потребам служила наша стара література. Находимо в ній і відгомін громадських справ та суспільних болячок. Та своєрідна публіцистика того часу виявляє багато критичного змислу й цивільної відваги у боротьбі з невідповідними князями, несправедливими суддями, урядовцями-хабарниками і т. п. Такі твори, як «Слово про князів», «Слово про суддів і мстивих володарів, що судять не поправді», «Де бути тивунові й князеві на тому світі», «Кара князям, що дають волости й суди лукавим людям», «Слово Сираха про немилосердних царів і князів, що несправедливо судять», дають нам ярку картину громадського життя й побуту княжої України, з її устроєвими недомаганнями та змаганням до направи й досконалости.

Творці тієї публіцистики здебільша невідомі; вони ховалися перед пімстою «сильних цього світу» поза імена визначних отців церкви, це підсилювало вплив їхніх «крамольних» думок на громадянство.

На межі поміж церковщиною і світською белєтристикою, стоїть знамените «Життя і подорож Данила, ігумена української землі». Яркими, теплими фарбами змальована тут подорож до Єрусалиму, що її відбув, десь на початку XII ст. Данило ігумен котрогось з манастирів Чернигівщини. До Єрусалиму ходив він не сам, а цілою прощею, що з неї наводить імена якогось Сідеслава Іванковича, Горислава Михалковича та двох братів Кашкичів. Були це новгородці та кияни. Свої подорожні вражіння та помічення зясовує Данило просто, але барвно, а притому намагається докладно описати і виміряти все, що його цікавить, переплітаючи опис місцевими переказами та легендами. Описуючи Йордан, Данило прирівнює його до своєї рідної річки Снови, а єрусалимського короля Балдуіна (в Єрусалимі господарили тоді хрестоносці) просить дозволу поставити на Христовому гробі «свою лямпу (кандило) від усеї української землі». Цілий час своєї подорожі лине Данило думками до ріднього краю й поминає його в своїх щоденних молитвах. Не диво, що «Хожденіє» Данила було улюбленою лектурою його сучасників і наслідників. Його переписували й старалися наслідувати, але даремне. Нікому не вдалося попасти в простий стиль і щирий тон мандрівника-патріота, що вважав себе «негідним і малим» поміж своєю черничою братією...

«Поучення дітям», що його склав князь Володимир Мономах є одним з кращих памятників нашого старого, повчального письменства. «Рука, що навикла до шаблі, незгірше справляється з пером, даючи, поруч практичної науки, повні драматизму й живости малюнки. Мова, може й не бездоганна під оглядом стилістики, пересипана щиронародніми виразами та словами й формами з живої, народньої розмови, що й досі збереглися на Україні. Коли відкинути деякі умовні прикмети візантійських зразків, та «Грамотиця» Мономаха була вже відгуком цілком нового життя і з цього погляду цей перший, світський твір нашого письменства, вартий великої уваги». (С. Єфремов.)

З першої половини XIII ст. збереглося до нас загадочне «Молення Данила Заточника». Є це низка оригінальних притч-афоризмів про княжу владу, про багатство й вбогість, розум і нерозум, жіноцтво й т. п. Свої відомости черпає автор не з самих книг, хоча часто говорить про свою начитанність, але і з устної словесности народу.

«Іржа проїсть залізо, а горе людині розум відбирає. Всякий чоловік хитрує і мудрує про чужу біду, а про свою не може подумати. Коли дурня післав, то не лінуйся й сам піти за ним. Не сій жита на борознах і мокряках. Не вичерпаєш моря решетом. Лиха не зазнавши, добра не досягнеш. Краще трястею хворіти, як з недоброю жінкою жити».

Оце прислівя й афоризми, що їх Данило переняв з устної словесности. Алеж автор, що був напевне дружинником якогось князя, не скрізь заховує свій фільософічний погляд на світ і людей. Подекуди знижується до дворацького підхлібства та помітування «холопами». В його творі помітні вже перші проблески ідеольогії розкладу українського громадянства на клясу аристократичної верхівки й безправних низів.

«Заточником» прозвано автора «Моленія» пізніше, коли до одної з копій його твору додано оповідання, ніби то він жив вигнанцем над Білоозером, а написав своє «Моленіє» для повернення собі ласки загніваного князя.

Літописи

По суті, слід би нашим давнім літописам підвести місце в історичній науці, але по своїй формі вони належать до письменства.

«Се повісти временних дій, откуду єсть пошла Руськая земля, кто в Києві нача первіє княжити і откуда Руськая земля стала єсть».

Оце повний заголовок нашого найстаршого літопису, що його неслушно приписують «літописцеві Несторові». По правді, то є зведений в одно збірник літературних праць ріжних авторів, а навіть ріжних часів. Зібрано на сторінках цього збірника не тільки сухі історичні дати та відомости, але й твори тогочасного письменства в цілости й уривках.

З сухої хроніки, початої на візантійський зразок, виріс наш «Несторів літопис» до розмірів живої енцикльопедії староукраїнського життя-буття, закріплюючи його змагання й напрямні, далекозамисли й буденні турботи. Життя тут перемагає хронікарську схему, література історіографію. Виїмкова талановитість, дар живого оповідання, добірна форма й стиль, роблять наш літопис одним з найцінніших памятників т. зв. гарного письменства.

До величавої будівлі нашого літопису зносили свої цеглини духовники й люди світські, що жили поблизу дієвих осіб нашого минулого й дбали про те, щоби память про те, що було, перейшло до потомности.

Зберігся до нас літопис у кількох списках (копіях). Найстарший з них т. зв. «Лаврентіївський» (з 1377 р.) але найцінніший для нас «Іпатський» (з 1425 р.). Найшли його на московській півночі, в Іпатському манастирі в Костромі, але повстав він не там, а на Україні.

По змісту ділиться наш літопис на «Начальний» або «Несторів», що кінчається подіями 1111 р., «Київський» до 1201 р. й «Галицько-волинський» до 1292 р. В перших двох частинах розкладені події по рокам. Галицько-волинський літопис є натомість, спробою властивої, прагматичної історії. Подібно різняться поодинокі частини літопису своєю формою і стилем. Перша частина овіяна простотою, безпосередністю й теплотою, другу характеризує докладність і живість, третю поетичний кольорит, виразистість, майстерність описів, читкість характеристик дієвих осіб, а притому незрівняна, стилістична форма.

Ціле намисто народніх легенд, казок, переказів, пісень, приповідок, нанизане тут на нитку історичної черги віків, а й сама історія первопочин в Київської Держави з такими епізодами, як побут апостола Андрія на Україні, смерть Олега, пімста Ольги над деревлянами, анекдоти про білгородський кисіль чи заснування Переяслава, це одна велика, чарівна, поетична легенда. Прекрасне оповідання Галицько-волинського літопису про «євшан-зілля»» як і сама характеристика Романа Мстиславича, це без сумніву останок з великого циклю дружинної поезії, що її одиноким памятником залишилося для нас безсмертне «Слово о полку Ігоревому».

Кромі своєї суто-історичної та літературної вартости, має наш літопис ще й вартість твору тогочасної публіцистики, що на його кожній сторінці оформлена ідеольогія великої, могутньої й соборної Української Держави. Ідеольогія літопису, що славить подвиги збірної енергії й картає прояви малодушности, раз у раз стає на сторожі національної гідности й державного престіжу України, це теж цінна сторінка твору, що його можна назвати євангелієм княжої України.

Поетична творчість

Про те, що вже в сиву старовину були в нас співці-поети, ми вже говорили. Згадували ми «віщого» Бояна й «словутого» Митусу. По Бояні залишився тільки відгомін його поетичної творчости в «Слові о полку Ігоревому», щож до Митуси, то нема, певности, чи був він справжнім співцем-поетом, чи тільки церковним співаком.

Одним-одиноким памятником поетичної творчости княжої України, так і залишилося величне «Слово о полку Ігоревому».

Одинокий список «Слова» з XVI ст. загинув підчас пожежі Москви в 1812 р. а залишилася тільки копія з нього, зладжена для цариці Катерини II. Копія, зроблена з пізного, до тогож московського списку, що в нього проскочило чимало неукраїнських додатків. Але й у тій попсованій формі зберегло «Слово» стільки ярких, українських прикмет, що ніхто з дослідників не міг завагатися, щодо українського походження поеми. Не диво, що письменники часів нашого культурно-національного відродження, намагалися присвоїти «Слово» сучасній, українській літературі. З цілої низки перекладчиків поеми вистане назвати таких, як Щашкевич, Вагилевич, Шевченко, Максимович, Федькович, Руданський, Мирний, Щурат, Лепкий та Загул.

Автором «Слова» був напевне сучасник, а може й учасник нещасливого Ігоревого походу на половців у 1185 р. а склав його не пізніше 1187 р., коли то Ігор вернувся з половецької неволі, а в Галичі княжив іще Ярослав Осьмомисл. Був це виїмковo талановитий і неменче освічений письменник, що користав з досягнень і досвіду цілої літературної школи. Без тієї школи, він мусівби бути генієм, що сам собі виробив таку досконалу техніку й стиль. І зміст і форма «Слова» проникнуті глибокими громадськими й національними ідеями, ще сьогодня викликають потужне вражіння, а для свого часу остануть найвищим, творчим досягненням.

«Автор знав людську душу і вмів зачепити в ній ті вічні струни, жадні на всяку, справжню красу — і твір його не спопелів від часу... Благородний патріот, що тверезо й розумно дивиться на події і не тільки їх головою розуміє але й серцем відчуває — стає перед нами на повен зріст і доповнює величню постать оригінального поета». (С. Єфремов.)

Загальний погляд на письменство княжої України

Устна словесність дохристіянської України, що її відгомонами живе український фолькльор до нині, була першим проявом нашої поетичної творчости. Придушила її й виперла з обходу висших верств народу візантійська, христіянська література.

Візантійсько-болгарські богослужебні книги, тексти св. Письма, апокрифи, книги з ділянки астрольогії, географії, збірники виїмків з античної й східньої, але христіянізованої науки йфільософії, лягли в основу нашої оригінальної, літературної творчости.

Почало її проповідництво, що в творах Іляріона, Кирила Турівського й Клима Смолятича, досягло високого рівня. З черги зявилося незрівняно «Поучення» Мономаха, подорожні записки Данила-паломника та збірка притч і афоризмів Данила Заточника. Література отрясається з пут церковщини, йде на службу ідеалам збірного і індивідуального життя.

Збірним зусиллям цілої низки духовних і світських письменників та політиків, повстає наш найстарший літописний кодекс. Історична наука, устна словесність, літературна творчість і публіцистика, подають собі дружню руку для створення виїмкової в свойому роді книги для пізнання всіх ділянок культурно-національного й політичного життя княжої України.

А на самому вершку духового життя, наче брилянтове закінчення золотої діядеми староукраїнської культури, виблискує всіма красками веселки «Слово о полку Ігоревому».

Щасливо збережений памятник найвищого рівня поетичної творчости, є для нас тільки акордом могутнього культурного підйому, що його трагедія почалася над Каялою, а закінчилася над Калкою...