УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПЕРЕХОДОВОЇ ДОБИ

Чотири століття державної незалежности підняли українську культуру на високий рівень, не тільки в цілій Словянщині, але й у порівнанні з культурою тогочасної, західньої Европи. Українське право, устрій, побут, література й образотворче мистецтво, хоч і творилися в тяжких умовинах внутрішніх міжусобиць та безупинної боротьби з варварством степу, витворили такий запас цінностей, що його вистало не тільки на заспокоєння власних потреб, у добу нашого національно-державного занепаду, але й на обділення ним переможних сусідів. Середньовічна Москва, Литва а навіть Польща дуже довго черпали з резервуарів старої української культури.

Література

Увійшовши в державно-політичний звязок з малокультурною Литвою, Україна накинула їй усе, чим досі жила її культура. Вироблена літературна мова України стала тут мовою державної канцелярії, церкви, літописання та урядового й приватного листування.

На грунті литовсько-української федерації проходить українська літературна мова процес свого дальшого розвою; отрясаючись від церковно-словянської мертвеччини, приймає в себе чимраз більше елєментів народньої, розговірної мови, вслід за чим іде чимраз різкіше її відокремлення від московської. Національний тип українця, що почав кристалізуватися в умовах культурно-політичного життя Галицько-Володимирської Держави, досягає тепер свого остаточного оформлення. Де далі пропасть поміж українцем і москалем ширшає, поки розбіжність культурних інтересів та світогляду, не ставить їх проти себе, як непримирних ворогів дарма, що обєднує їх ще «східня віра» й почуття кровного споріднення.

Перевага українського елементу в культурі литовсько-української держави, закріплена «Судебником» великого лит. князя Казимира (1468) оформлюється офіціяльно в статтях «Литовського Статуту» (1522-1529) мовляв «писар земський маєть по руську літерами і слови руськими, всі листи, виписи і назви писати, а не інним язиком і слови». Ця перевага «русчизни», що нею «квітнет Литва» подібно як «Польська квітнет лаціною», втрималася до самої люблинської унії (1569 р.) а й по ній польська й латинська мова тільки з трудом добували собі доступ до литовської літератури, канцелярщини і буденного вжитку.

Зразу користувалася Україна під Литвою й Польщею літературним надбанням попередніх століть, але згодом почала пристосовувати до своїх духових потреб літературні зразки тогочасного Заходу. Відтіля прийшли до нас ті лицарські повісти й романи, як ось «Книга про Тавдала лицаря», «Про славного лицаря Трістана», «Римська бувальщина» або «Вірні історії коротко зібрані з римських та інших авторів». Дорогою з Европи через південно-словянські землі, Чехію та Польщу доходили до нас такі твори, як «Велике зеркало», «Про трьох королів», «Про сімох мудрців», «Петро-золоті ключі», «Факеції або польські «жарти», а навіть дещо з Боккачієвого «Декамерона» («Весела повість про купця, що заложився з приятелем за чесність своєї жінки»), та французьких байок і оповідань. В уривках дійшла до нас середньовічна енцикльопедія («Люцідарій») та це і те зі скромної скарбниці середньовічної науки й фільософії. Було цього небагато по скількости, не імпонувало воно й своїм добором та якістю. Як колись заспокоювало воно потребу «книжного почитання», і не викликало оригінальної, інтензивної творчости. Під тим оглядом «литовську» добу нашої історії слід уважати прогалиною, антрактом перед новим вибухом творчих сил, викликаних потребами самооборони й боротьби за політичне існування, що їх викликала анексія України Польщею й клявзулі люблинської унії.

Церковне будівництво

Подібно, як упадок української державности не перевернув горі корінем старого законодавства й укладу суспільних сил на українських землях, так і українське образотворче мистецтво, позбавлене опіки власної держави й виставлене на ділання нових культурних впливів, не зразу перемінило своє обличчя. Старі, глибоко закорінені традиції не загибають у його дальшому розвитку, а навпаки: в релігійному мистецтві оберігаються з пієтизмом, належним предківській вірі й національности. В пору, коли католицька Польща старається у своїх костелах наслідувати форми західньо-европейського готицизму, українське, церковне будівництво придержується всіми силами візантійсько-романських традицій. Для цього старається наслідувати місцеві архітектурні памятники з доби державної незалежности й шукає собі нових зразків на православному Атоні та в одновірній Молдавії.

Правда, ані Атон ані Молдавія, а тим менче Україна не всилі відгородити себе китайським муром від нових подихів західньо-европейського мистецтва. Тому то, як у попередню добу перепліталися в нашому будівництві візантійські традиції з елєментами західно-європейської романщини, так тепер візантійсько-романські традиції переплітаються з елєментами готицизму. Повстає з цього своєрідний, еклєктичний стиль, що характеризує наше будівництво XIV — XV віку.

Памятників цього будівництва збереглося розмірно небагато. Скромні числом, не захоплюють вони ані розмірами ані добірністю матеріялу, а тим менче мистецькою досконалістю форми. Творені в добу нашого духового й суспільно-політичного заломання, вони носять на собі пятно епохи, що її змістом і характеристикою була — переходовість.

Одною з церков «консервативного» типу була середньовічна святоюрська церква у Львові. Львівський літописець Зіморович, нотуючи під 1363 роком початок будови львівського, вірменського собору завважує, що будував його архітект Доре в тому самому стилю і пляні, що рівночасно будована ним святоюрська церква. Святоюрську, середньовічну церкву розібрано в 1743 р. для того, щоби зробити місце теперішній будівлі, але первісний-вірменський собор зберігся до нас у цілости й без суттєвих перемін. Будували його тоді ще православні вірмени й не диво, що за зразок послужила їм для цього теж православна, святоюрська церква, що з свого боку була свідомим продовженням українсько-візантійської архітектури.

Памятником західньо-української архітектури атонського типу є Онуфрівська церква в Лаврові. Василіянська традиція звязує Лаврівський манастир з особою князя Льва Даниловича, але лаврівська церква повстала не пізніше XV ст. Вона невелика розмірами, зате характеристична своїм поземим заложенням. Утворюють його — прямокутний бабинець, кругла середня нава (ротонда) й притикаюча до неї пресбітерія з трьома апсидами (конхами) навхрест. Церкви з подібним заложенням пресбітерії, хоча й пізнішого походження, збереглися в нас головно на Поділлі (Камянець, Могилів, Зіньків, Межибіж, Тернопіль) та на Буковині (Серет). Близька до цього типу є Миколаївська церква в Сокалі. Всі вони разом і кожна зосібна є документом інтензивних культурних звязків західньої України з православним сходом. З переміною політичних умов і упадком Царгороду вони найшли собі мету на Атоні, дорогами через Молдавію та Семигород.

Лаврівська церква не збереглася до нас у первісному стані. Навпаки, її кількакратно обновлювали по руїнах та пожежах так, що нині, тільки око тямучого дослідника всилі відріжнити первісний кістяк будівлі від пізніших шарів. А в тому кістяку, крім характеристичного («трефового») заложення пресбітерії, впоряд з візантійськими й романськими елементами, попадають і готицькі (гострі луки арок, що підпирають головну баню й відпірники-контрфорси).

Перший з дослідників лаврівської церкви, архітект К. Мокловський висловив переконання, що «всі ті стилеві елєменти належать до одної доби, переходової поміж романщиною й готикою, що мов вишивки західньо-европейської культури, перетикають візантійську канву». В лаврівській церкві бачить він «документ культурних впливів на Галицьку Україну, що йшла з Німеччини, Угорщини й Шлеська, з заходу, та Візантії й Києва, зі сходу».

В протилежність до К. Мокловського, краківський професор М. Соколовський ствердив, що лаврівська церква будувалася в атмосфері атонських, культурних впливів, хоча й руками майстрів, обзнайомлених з засобами західньо-европейського будівництва, того часу. Через те, наш памятник, при наявному спорідненні з будівництвом сходу, має західній характер.

Переходовістю свого стилевого характеру вражає нас і Богородична церква в Рогатині. Назверх вона має готицький характер. Висока башта від чола, гостролукі вікна й такіж склепіння головної нави, сперті на двох могутніх, осьмигранних пільонах, не гармонізують з її поземим пляном, з трьохабсидною, візантійською пресбітерією. Незвичайно грубі мури й чолова вежа-башта надають церкві твердинного характеру, що переважав у тогочасному, навіть церковному будівництві.

Клясичним зразком фортифікованої церкви тих часів є Покровська церква в Сутківцях на Поділлю, збудована в 1476 р. Її заложення має доосередний (центральний) характер й утворюється з прямокутної нави та чотирьох, виростаючих з неї полукругів. В цілому плян сутківської церкви має вигляд рівнораменного («грецького») хреста з заокругленими кінцями рамен.

Двометрова грубість стін й ціла конструкція церкви говорять про те, що крім богослужебного, мала вона ще й оборонне призначення. Над кожним із рамен плянового хреста підіймається полукругла башта, завінчана широким, зубчастим карнізом і стіжковим перекриттям з ліхтарнею й маківкою зверха. Західна (чолова) башта мала колись прекрасну, деревляну надбудову (з XVIII ст.) типову для українських деревляних дзвіниць.

Середуща, прямокутна нава була перекрита двохспадною крівлею, з характеристичними, для готицького будівництва, зубчатими фронтонами.

Сутківська церква — двоповерха. Приземелля з круглими, твердинними вікнами і амбазурами, перекрите складною системою жолобових і гостролуких склепінь, з готицькими нервюрами і замками; вони вистрілюють з масивного ПІЛЬОГУ посередині центральної нави. Верхній поверх церкви-твердині має цілу систему стрільниць-амбазур. Стіни церкви збудовані з ломаного вапняка, заливаного своєрідним цементом, склепіння з цегли. Цілість, зі своїм доосередним заложенням, має характер замкового будівництва. «Загальна концепція цілої будови, простірний розподіл мас, конструкції та склепіння, перекриття, окремі архітектурні форми та деякі деталі, цілком ясно говорять, що тут маємо до діла з готикою» (В. Січинський). Візантійським залишився тут тільки поземий плян.

Готицький, а в парі з тим і оборонний характер мала первісно манастирська церква в Зимному, біля Володимира Волинського. Побудована в 1495 р., .вона була знищена основною реставрацією в пол. XIX ст. Тоді знесено її дві чолові вежі-башти, затерто готицьке обрамування вікон, та зліквідовано характеристичні, двохскладні контрфорси. В первісному свому вигляді й конструкції наближувалася зимненська церква до сучасної собі церкви-твердині в Малобожейкові під Лідою, на Білорусі.

Готицький характер мали, первісно, забудування манастиря в Дермані, на Волині, що з них збереглася до нас тільки вїздова манастирська брама з готицькою баштою. Сама брама гостролука таксамо як і вікна вежі та декоративний фриз з гостролукої, глухої аркатури.

З пізніших українських церков, що в них помітний вплив готи-цизму, слід згадати церкву в Кодні на Підляшшу, у Вишнівці, та Острозі на Волині й нарешті в Риботицькій Посаді, в Галичині.

Дух епохи, що витиснув своє пятно на твердинньому характері цілого ряду памятників церковного будівництва, куди виразніше виявив себе в світському; замковому будівництві. З памятників того типу заслугують на увагу замки на Поділлю, Київщині та Волині, зі славним замком Любарта в Луцьку, на чолі.

В самому Києві повстав, за князів з литовської династії, могутній замок на горі Киселівці, що пятнацятьма своїми баштами й брамами панував над цілим Подолом. Нажаль, по ньому не залишилося ні сліду.

Останки замкового будівництва Вишневецьких в Лубнях, залишилися під поверхнею землі. До нині ще бовваніють у сутінках довгі, підземні коридори й цілі кімнати з гостролучними, готицькими склепіннями. Найкраще, зпоміж волинських замків, зберігся замок Любарта в Луцьку. Почав його будову Любарт, в половині XIV ст. на зразок могутніх, німецьких «бургів». Закінчили його й поширили Витовт та Свитригайло. Первісно складався замок з двох комплексів — горішнього замку й пригороддя, що сягало по нин. Домініканську вулицю. Поміж мурами горішнього замку стояла колись величава, готицька палата, з червоної цегли, що в ній відбувся в 1429 р. зїзд монархів. Але вже в 1552 р. цю палату замінено новою, ренесансовою. З десяти башт первісного замку й пригороддя заціліло до нас тільки три — Любартівська з вїздною брамою, Свитригайлівська і найгірше збережена Владича. Вони будовані з дуже гарно випаленої цегли й лучені знаменитою заправою, мають монументальні форми романо-готицького характеру.

З інших замкових будівель згадаємо румовища замків в Острозі, Кремянці, Дубні, Камянці Подільському, Галичі та мури старого Львова.

Різьба

Середньовічна українська різьба залишила по собі всього кілька, та й то не першорядних памятників. Вроджений східній церкві страх перед «ідолопоклонством» не сприяв у нас розвиткові цієї ділянки мистецтва. Зприводу обновлення церкви Київо-Печерської Лаври за Семена Олельковича, вирізьблено вотивний триптих Богородиці-Оранти з «предстоящими» Антонієм і Теодозієм Печорськими. В помітному змаганні до збереження старої, іконографічної традиції, слідний уже в цьому памятнику вплив готицького оформлення людської постаті. З XV ст. заціла до нас релєфна ікона св. Софії — Божої Премудрости, різьблена в дереві. Вона цікава не так з мистецького, як змістового, іконографічного боку. Всупереч візантійському символічному зображуванню св. Софії, в постаті янгола, бачимо тут характеристичну для середньовічного, західнього мистецтва ілюстрацію до слів притчі про Божу Премудрість. Ця ілюстраційна, анекдотично-побутова риска починає тепер перемагати в українському мистецтві, головно в іконописі.

Памятником різьби XV—XVI ст. є статуя св. Михайла з драконом у Львові, твір львівського відливника Каспера Франковича. Сам дракон, відлитий на ціле століття раніше від постаті Михайла, є цінним зразком різьби західньо-европейського, готицького стилю.

З памяток нашого середньовічного відливництва на особливу увагу заслугує т.зв. Любартівський дзвін святоюрської церкви у Львові, вилитий в 1341 р. безпосередно по відбиттю виправи польського короля Казимира на Львів. Він є найстаршим дзвоном, збереженим на території цілої України, цікавий своєю, з готицька витягнутою формою, та цінний написом на обводі свого корпусу: «В літо 6849 (1341) солян би колокол сій святому Юрію при князі Димитрії, ігуменом Єфимієм». Це одинока, автентична памятка Львова з доби його державної незалежности. «Князь Димитрій», що про нього говорить напис, це напевно Любарт-Димитрій Гедимінович, хоча дехто приписує цей титул бояринові Дмитрові Детькові, що правив Галичиною в 1340-их роках. Відливником дзвону був котрийсь з німецьких майстрів, що їх імена попадають в акти середньовічного Львова. Під 1382 р. згадується в них «Микола, відливних дзвонів»; від 1426 р. був постійним міським відливником і пушкарем якийсь Валентин, а його наслідником «Клявдій, королівський пушкар», що «відливав гармати й працював для держави». Відливництво дзвонів, гармат і взагалі металевих різьб та виробів, розвинулося на заході, а його представники на нашому грунті, це здебільша німецькі майстри. ньо-европейських впливів на нашому мистецтві переходової доби, бачить покажчик тих впливів у розвитку форм відливничого майстерства. Чимало дзвонів Миколаївської катедри в Дубні на Волині, що починаються середньовічними памятниками західнього походження, а кінчаються дзвонами XVIII сторічча, переконує цього дослідника у податливости нашої культури на західньо-европейські впливи.

Малярство

Українське малярство XIV—XV ст., а в першу чергу стінопис, заповнює одну з найпочесніших карт історії нашої мистецької культури. На українських землях й по українських церквах збереглося памятників нашого середньовічного стінопису, розмірне мало. До старого стінопису Кирилівської церкви в Київі, з XII— XIII ст. прибули в XIV ст. нові композиції «Різдва Христового» й «Успення Богородиці», що в них, згідно з духом західньо-европейського малярства, введено побутові та краєвидні мотиви. Другим памятником нашого середньовічного стінопису є мальовила Онуфріївської церкви в Лаврові. Вони походять з XV або початку XVI ст. й мають візантійський, сталевий характер, ідентичний з тогочасним малярством словянського півдня й Атону.

Нарешті третім памятником середньовічнього стінопису, збереженим на українській території, є мальовила вірменської катедри у Львові. Вони походять з XIV—XV ст. й були відкриті щойно в 1925 р. пок. Б. Янушем, підчас обнови катедри. Нажаль названі останки нашого середньовічного стінопису, відкриті в Києві, Львові й Лаврові, при всій своїй стилевій споріднености й непересічній мистецькій вартости, збережені в фрагментах і невикористані ще як слід наукою, мають для нас вартість орієнтаційних дороговказів та кілець ланцюга, що єднає наше мистецтво княжої доби з памятниками українського стінопису, збереженими на стінах польських костелів, на польській, етнографічній території.

Українське мистецтво на польських землях

Візантійсько-українська культура на польських землях, що з такою силою розцвіла за Ягайла та його наслідників, мала вже тут свою традицію і вироблену славу. Найстарші польські костели, будувалися, різьбили й розмалювали «грецьким способом»; на монетах Болеслава Хороброго стрічаємо зображення храму в візантійському стилю. «Формою й звичаєм греків» були збудовані костели в Тиньцу, Сєцєхові, на Лисій Горі, Плоцьку, в Кракові (св. Андрія) та інші. Візантійсько-романська архітектура була пануючою в Польщі до XIII ст. Творцями тої архітектури були українські майстри, що в XV ст., як малярі, святкують на польських землях справжні тріюмфи. «Україна, що мала у візантійському цісарстві зразки з першої руки, в мистецькій творчости випередила Польщу і вже в XI ст. могла виказатися не тільки творами письменства, але також монументальними, мозаїчними й малярськими творами. В пізніших сторіччях вплив українського мистецтва відбився особливо в станковому малярстві й то не тільки на українсько-польському пограниччу, але навіть в обсязі корінно-польських земель» — пише дослідник польського малярства проф. В. Подляха. Про перевагу української мистецької культури в тих часах над польською, пишуть і інші польські дослідники, з виїмковою однозгідністю.

Одним з найстарших творів українського мистецтва на польських землях був різьблений причілок вроцлавського костела св. Михайла, фундованого в 1146-1161 рр. польським вельможею Яксом Грифітою. Костел розібрано в XVI ст., але рисунок його різьбленого причілка, щасливо зберігся. Посередині його полукруглого щита бачимо Христа на веселці слави, з книгою в лівій руці й правою рукою піднятою до благословення. Зправа стоїть князь Болеслав Кучерявий з сином Лєшком, зліва клячить Якса і його жінка Агапія. Напис на околі причілка латинський, але імя Агапії виписане кирилицею. Східній характер різьби, разом з кириличним написом, переконали дослідника К. Войцєховського, що його виконавцями були українські майстри. Дуже можливо, що українці були й будівничими самого костела.

По словам польського хроніста Длугоша «грецьким», тобто візантійсько-українським способом і напевне українськими руками побудовано вже в XII ст. манастирський костел на Лисці й колегіянтський у Вислиці, оба фундовані Болеславом Кривоустим. Той сам Длугош згадує в своїй історії, що одна з каплиць при катедрі на краківському Вавелі, фундована королем Казимиром у 1340 р., славилася своїми малюнками, що їх, на думку проф. Войцєховського, мусіли виконати українські малярі, бо тогочасні польські «вміли тільки мазати стіни синкою й золотити звізди».

До ще буйнішого розвитку дійшло українське мистецтво за часів Ягайла. Дехто з польських дослідників пробував це явище пояснити особистими «симпатіями» цього короля для української культури. Ми знаємо, що Ягайло, як неофіт, був непримирним ворогом усього, що східнє і українське, а коли для своїх церковних і світських будов запрошував українських мистців, то тільки тому, що не мав кращих під рукою.

Польські хроністи вичисляють роботи українських малярів у костелах на Лисці, в Кракові, Вислиці, Сандомирі, Люблині й Гнєзні. Длугош пише, що з доручення Ягайла, розмалювали українські малярі головну наву костела на Лисці. Крім цього найдено рахунки Ягайловрго скарбника, Гінчки з Пшеманкова, що їх поодинокі позиції прояснюють нам питання праці українських малярів на Ягайловому дворі.

Найраніша позиція в тих рахунках датована 3 липнем 1393 р., говорить про післання малярям до Лисця клепаного золота, друга про два півбочки вина, третя говорить знову про золото й червону краску («рубрику»). Відтак, по піврічній павзі, в червні 1394 р. чергуються в рахунках дальші видатки на малярів. З них довідуємося, що крім роботи в костелі на Лисці, розмальовували наші малярі королівську спальню на краківському замку. Колиж вони, в листопаді 1394 р. покінчили робити, й верталися додому, то з доручення короля куплено їм два коні, два кожухи й виплачено по дві гривні на дорогу. З пізнішої позиції довідуємося, що малярями проводив якийсь Владика. Нажаль ні в костелі на Лисці ні в королівській спальні на Вавелі не залишилося ні сліду з праці, названих у рахунках Гінчки, малярів.

Про «грецькі» мальовила вислицької колегіяти довідуємося з «візити» краківського єпископа Задзіка в 1633 р. Він бачив іще в колєгіяті візантійсько-український стінопис зі сценами з життя Богородиці. Про нього згадують пізніші польські письменники Ваповський, Кромер і Бєльський. Длугош, як уже сказано, приписав фундацію вислицького стінопису Ягайлові.

Польський хроніст Дамалєвіч, бачив візантійсько-український стінопис ще в XVII ст. в гнєзнеській катедрі й назвав його «мальовилом, подібним до руського й московського, що в ріжних красках відтворювало постаті святих».

Ягайло фундував теж стінопис марійської каплиці на Вавелі. Нині нема вже по ньому сліду, але в «Книзі Бенефіцій» занотував Длугош, що «Ягайло каплицю Мансіонарів (Марійську) на грецький спосіб доручив розмалювати».

Нарешті з часів Ягайла походила поліхромія Троїцької каплиці при вавельській катедрі. Її будову закінчено в 1433 р. й зразу покрито її стіни, зверху до низу, постатями отців східньої церкви. Невміла обнова каплиці, переведена в половині минулого сторіччя, знищила мальовила, що їх остаточно покрито модерною поліхромією кисти маляря В. Тетмаєра.

З часів Ягайла походив розпис княжого замку в Нових Троках. Ще в 1822 р. можна було бачити на замкових стінах злинялі фрагменти мальовил, що облітали ще на очах відвідувачів у половині XIX ст. Нарешті польський хроніст XVIII ст. Стрийковський занотував, що в Витебську «на вищому замку в церковці», бачив на власні очі «портрет Ольгерда і його дружини в довгій мантії, мальований грецьким способом».

Отеє булиб відомости, що стверджують розвиток українського мистецтва на польських землях у часи Ягайла.

Кромі прізвища Владики, українського маляря на услугах Ягайла, збереглося до нас ще одно прізвище перемиського духовника Гайля. Будучи в 1426 р. в Городку під Львовом, видав король Ягайло грамоту, що нею надає Гайлеві парохію при церкві Різдва Христового над Сяном у Перемишлі, за малярські праці, виконані в костелах королівської фундації в Сандомирській, Краківській, Сєрадській та інших землях. Позатим маємо з часів Ягайла автентичний памятник українського малярства тих часів, тобто стінопис Троїцької каплиці на Люблинському замку.

Люблинський стінопис

З низки збережених, монументальних поліхромій, що ними мистці українського походження й культури обогатили в XV ст. мистецьку скарбницю Польщі, люблинський стінопис висовується на чолове місце. Він найраніший з відомих, гарно збережений, його українськість задокументована не тільки стилем, але й підписом автора, а перш за все, в цілому і подробицях, це памятник високо-розвинутої малярської техніки й направду оригінальної творчости. Вперше відкрито частину того стінопису ще в 1875 р. але цілість відслонено, відчищено й просліджеио щойно в 1917-1923 рр. підчас світової війни й безпосередньо по ній. Найраніше відкрито й опубліковано в копіях «вотивну ікону» в пресбітерії каплиці, що на ній бачимо Богородицю на престолі в окруженні духовних достойників, а перед нею короля Ягайла навколішках. Постать Ягайла змальована тут з можливим, на ті часи, реалізмом, а його обличчя виявляє багато схожости з іншими, автентичними портретами цього короля. З черги відкрито дальші фрагменти стінопису, поки в 1917 р. не виявилося, що ними покрита вся каплиця зверху до низу, не виключаючи й центрального пільона, що підпирає систему готицьких склепінь каплиці. Перед очима щасливих відкривців розкрилася ціла низка картин-ілюстрацій з історії Нового Завіту, змальованих ніби за старими, візантійськими традиціями, але з свободою й творчим полетом, на який міг собі позволити тільки першорядний мистець того часу. Документарною «метрикою» люблинського іконопису, є без сумніву кириличні написи поодиноких його сцен та постатей, що їх розшифрував проф. Огієнко — 14. Найважніший зпоміж них, всеж таки, той, що вміщений на правій стіні пресбітерії, під постатю благословляюче Христа. На жаль, з нього зберелося тільки шість, тай то знищених рядків. З того фрагменту довідуємося, що троїцку каплицю на люблинському замку размальовано за «короля Ягайла, багатьох земель господаря» в 1418 році, «рукою Андрієвою»...

Стиль написів, як теж мягка вимова поодиноких слів, переконує проф. Огієнка в західньо-українському походженні маляра Андрія, творця люблинського стінопису.

Реставратор стінопису проф. Макаревич, обслідувавши памятник, дійшов до, таких висновків: «Творцем люблинського стінопису був надворний маляр короля Ягайла, людина світського стану. Його цінили й славили сучасники, коли, проти середньовічнього звичаю, він поважився покласти свій підпис у сусідстві великого вівтаря. З походження був, очевидно, українцем. Поляки не мали ще тоді малярів тої міри. В свому творі виявив себе маляр Андрій небуденним новатором, що в рамах візантійської, іконописної традиції, зважувався на помітні, тематичні й формальні відхилиння. Оригінальним є напр. рух благословляючої руки Христа-Пантократора, новим є зображення Тайної Вечері, свіжістю віє від багацтва рослинної орнаментики, а продуманість композиції стінопису, як цілости, позволяє нам признати маляра Андрія — Джотом півночі».

Очевидно, виконуючи таку велику роботу, маляр Андрій користав з допомоги своїх челядників, чим і можна пояснити технічні недотягнення поодиноких частин стінопису. Але, в своїй цілості, люблинський стінопис це один великий крок вперед у історії розвитку українського малярства.

Сандомирські фрески

Другим з черги памятників українського малярства на польських землих, є стінопис Сандомирської катедри, відкритий в 1887 р. З цілости поліхромії збереглася тільки частина на північній стіні пресбітерії, що до моменту відкриття була заслонена великими, олійними картинами. Є це сцени з останніх днів життя Христа, як вїзд до Єрусалиму, Тайна Вечеря, вмивання ніг апостолам, зрада Юди, Христос перед Пилатом й Вознесення. Кириличні написи всуміш з латинськими, а в першу чергу стиль стінопису не залишають місця на сумніви щодо українського походження й культури його творців. Мають вони певність рисунку, гармонійність композиції, в парі з характеристичним для того часу анекдотизмом у зображенні підрядних моментів. Всежтаки в порівнанні з люблинськими мальовилами, сандомирські зображення виявляють куди більше консерватизму. З того погляду, належалось би їм хронольогічно, перше місце перед люблинськими. Нарешті третім і останнім памятником з циклю українських стінописів є поліхромія Чеснохрестської каплиці при катедрі на краківському Вавелі.

Краківський стінопис

Краківська поліхромія, найпізніша з черги. Вона стала в 1470 р. з доручення Казимира Ягайловича та його дружини Єлисавети. Відчищена й обновлена в 1904-1905 рр. проф. Макаревичем, виявляє вона вже гармонійну синтезу старих, візантійсько-українських традицій з подихами західньо-европейського готицького малярства. Як і в попередніх стінописах, тематика краківської поліхромії не виходить поза Новий Завіт. Нарізне розкинуті постаті старозавітних пророків, з розвинутими пергамінами в руках, це тільки натяки на те широке пристовування тем Старого Завіту, характеристичне в дальшому розвиткові українського, релігійного малярства.

Труднощі в розвязці питання як розмістити поодинокі теми, які перед українськими малярями висовувала готицька структура каплиці, розвязали вони в той спосіб, що призначені для візантійської бані й підбанників хори янголів, пророків та апостолів, розмістили вони по склепінних вітрилах, поміж нервюрами, а на стінах розкинули сцени, що в церквах східнього типу призначувалися для головної нави й пресбітерії.

На стінах і склепіннях Чеснохрестської каплиці вавельської катедри зберіглося 43 картини з сценами євангельського тексту, від Благовіщення по Успення, а поміж картинами, на вільних місцях, розкинуті постаті святих, євангелистів та янголів.

Назагал, стилевий та іконографічний характер мальовил традиційний, але тут і там проглядають крізь нього елементи чужі для старого візантійсько-українського малярства. Певні відхили від старої, іконографічної традиції бачимо в Тайній Вечері; св. Дух у сцені Благовіщення, не спливає небесним промінням на Богородицю, але, подібно, як цей момент зображувано на Заході, над Богородицею зринає маленьке немовля, в сяйві. На голові рознятого Христа бачимо терновий вінок, а Богородиця не хилиться під хрестом, як перше, приклавши руки до лиця, але ломиться під тягарем надмірного болю. Скрізь уступає стара, візантійська монументальність, драматизмові подій, і анекдотизмові, в дослівному розумінню тексту Святого Письма.

Метрикою краківського стінопису є м. і. обширний, кириличний напис, мовляв: «Благословенням, мудрістю Бога Отця всемогучого, розмальовано цю каплицю на приказ великодержавного короля, пресвітлого Казимира, з божої милости короля польського і великого князя литовського і руського, жомоїтського і княжати пруського, пана і дідича, інших багатьох земель господаря і його королевої, пренайяснішої пані Єлисавети, з покоління цісарського внука побідоносного цісаря Жигмунта, пана землі Австрійської, Чеської й Угорської, в році від народження божого 1470»...

Мальовила Чеснохрестської каплиці, є покищо, найпізнішим, відомим дотепер памятником українського, середньовічнього мистецтва на польських землях. Але на них не кінчиться ані співпраця українських мистців при творенню польської культури, ані вплив українського мистецтва на польське.

«Не можна заперечити — говорить польський мистецтвознавець В. Подляха, — що поруч впливів, що з Польщі, або за її посередництвом проникають до українського іконопису, протягом XVI— XVII ст. відбувається рівночасно, в межах польських (етнографічних) земель замітний процес українізації (рутенізації) естетичних поглядів і мистецтва».

Станкове малярство

Куди скромніше, від стінопису XIV—XV ст. запрезентовані, по наших і чужих збірках та музеях, памятники станкового малярства того часу.

Належать сюди м. і. ікони, приписувані митрополитові Петрові Ратенському, Богородиця Володимиро-Волинської катедри, та Богородиця Минської петропавлівської катедри. Всі вони, іконографічно, споріднені зі старими, візантійськими зразками, всеж таки овіяні вже подихом західньо-европейського, головнож італійського (італьо-грецького) мистецтва. Заникає в них давна повага, строга фронтальність, а міцніє рух, життя і спочутливість для людських почувань та буденніх турбот. В іконопис, вливається та інтимність, що в добу італійського ренесансу, схилила небо до землі, хоч може й не підняла землі до неба...

З галицьких ікон найстарша запрестольна ікона Воплочення, з Жипачева, мальована в 1406 р. черцем Венямином; позатим заслугує на увагу кілька «Деісусів», та іконостасних фрагментів з різних, галицьких областей. Характеристичне, що галицькі ікони куди консервативніші в свому стилю від східньо-українських. Пояснює це не тільки провінціоналізм місцевостей, що в них найдено іконописні памятники, але й куди сильніший натиск латинства на «руську віру й націю». Реакція виявилася м. і. в строгому придержуванні традиції не тільки в Богослужбі, але й у релігійному мистецтві.

До низки імен патріярхів українського мистецтва прибуває, в цій добі, імя маляря Петра Ратенського.

Він походив знад ріки Рати на Волині (в нин. Равщині). Дванацятилітнім хлопцем постригся в черці у Володмирі Волинськім й пройшовши всі ступні духовної єрархії, 1307 р. був поставлений митрополитом у Москві. Змалку «звик до іконописного мистецтва», як говорить про нього новгородський літопис, та присвячував йому весь вільний час. В приписуваних йому іконах (м. і. так зв. «Петрівська» ікона в Петропавлівському приділі, Успенської катедри в Москві) Петро Ратенський, доволі помітно відхилюється від ікон, приписуваних київо-печерському іконописцеві Олімпієві. І тут, як у цілому мистецтві України, переходової доби «життя, силоміць вдирається в мистецьку творчість і підготовляє прихід нової доби відродження». (Д. Антонович).

Мініятура

Рукописну мініятуру XIV—XV ст. репрезентують два памятники — «Житіє Бориса й Гліба», та «Радивилівський» літописний кодекс. «Рисунки про Бориса й Гліба, це лебедина пісня тонкої й майстерної української мініятури». В порівнанні з анальогічними, французькими памятниками того часу, наш памятник зискує: «Французький рисунок має більше гостроти й пікантности, але далеко уступає українському в умілости, досконалости рисунку й головно в композиції». (Д. Антонович). Пізніші від них ілюстрації до літописного кодексу Радивила, не такі вже досконалі й видержані в рисунку та композиції, зате живі й переконливі правдою моментів, заобсервованих з самого життя. Під тим оглядом вони навіть випереджують свою епоху.