Велика Історія України

КОЗАЧЧИНА

«Цеж бо те племя славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало грецьке цісарство морем Чорним і суходолом. Це з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх човнах-однодеревках (моноксілах), по морі й по суші плавало та Царгороду добувало. Цеж вони, за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Цеж їхні предки, разом з Володимиром, хрестилися, віру христіянску від царгородської церкви приймали»...

Так то писали про козаків українські церковні єрархи, в меморіялі до польської влади в 1621 р. І можна сказати, що в цій апотеозі козаччини не було перебільшення так само, як вірний був родовід цієї верстви українського громадянства, що в XVI—XVII ст. узяла на себе місію боротьби за релігійні, національні й державницькі ідеали України. Не інакше ставилася до козаччини сучасна її народня маса, в найбільш блискучих фарбах змальована козаччина в народній памяти й уяві — в історичній традиції й устній словесности народу.

«Козаччина, це не тільки найблискучіша, найефектовніша поява української історії; вона становить ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, суспільної та культурної творчости. В козаччині, український народ виділив зпоміж себе найкращий, найбільш активний елємент, утворив своєрідну аристократію, коли приймемо, що грецьке слово «арістос», значить — найкращий». (Д. Дорошенко).

Оспівала козаччину українська, народна пісня, звеличала українська романтична поезія, розяснила її вагу в історії українська й чужинецька історіографія.

Зародилася й змогутніла козаччина в особливих умовах нашого державно-політичного лихоліття, на спустошених татарвою «диких полях», у безпосередньому сусідстві й у безупинній боротьбі з кримськими хижаками. Повстає козаччина як стихія, як вона хаотична, без дальшої мети й глибшої політичної програми. Але обєднавшись з громадянством, призвавши на поміч своїй узброєній руці й очайдушному, лицарському серцю, розум нації, козаччина дуже скоро змінила свою ролю добичника й оборонця степових окраїн на ролю будівничого-творця відродженої Української Державности.

Браслав, Канів і Черкаси на правому, Остер, Чернигів і Путивль на лівому березі Дніпра були, по татарських погромах XV ст. найдалі висунутими, сторожовими баштами заселеного й загосподароваиого простору України. Поза ними простягалися вже «дикі поля»; дикі не так через своє запущення, як через небезпеку життя, що чаїлася тепер за кожним корчем, у кожній степовій балці.

Західня Україна, Волинь, Київщина, Поділля, хоча й щедро вивінувані природою, хоча ще далеко неперелюднені, чим далі тим дужче закріплюються за Польщею, за польськими порядками, та громадським устроєм, що його підставою було повне закріпощення селянства. А тут, обабіч Дніпра простяглися неміряні, кинуті облогом простори, що про них писали подорожники того часу:

«Україна, це все одно, що обітована земля, що її Господь Бог обіцяв жидівському народові; вона тече молоком і медом. Хто раз тільки побував на Україні, той уже не може розлучитися з нею, бо вона тягне кожну людину, як магнет залізо. Українське небо сміється й вабить людину до себе».

«Київщина — пише подорожник XVІ ст.— має такі родючі землі, що як виорати їх парою волів, тай то тільки один раз, то буде пребагатий врожай. Скрізь ростуть овочеві дерева, виноград, В старих дубах та буках рої пчіл і щільники, прегарної барви й запаху. Звіря по лісах і полях така сила, що зубрів, диких коней і оленів бють тільки для шкури. Дикі кози бють селяни тисячами. На ріках дуже багато бобрових гнізд. Птацтва стільки, що весною набірають хлопці повні човни яєць диких качок і гусей, журавлів та лебедів. Собак годують мясом і рибою. На Поділлю доволі один раз зорати і кинути зерно — зародить і вдруге. Одного року буде другий і третій збір»...

Так було в Київщині й на Поділлю. Ще краща природа розгорталася на «диких полях», тих самих, що перед татарською навалою були землями найвищої, східньо-европейської культури й цивілізації. Тепер вони опустіли, лежали облогом і... манили до себе нащадків тих, що за Олега й Володимира, мечем і плугом вирубували й виорювали межі Великої, Київської Держави. Тяга до тої «обітуваної землі», давно-колись загосподареної предками, тяга до волі й незалежности зродила козаччину.

Почалося з «уходів». Мешканцям пограничних замків і їхніх околиць, що то по словам люстратора з XVI ст. «рушниці мали й стріляти добре вміли», не сиділося поза окопами й частоколами городів. Призвичаївшися до безупинної татарської небезпеки, загартувавшись в оборонній боротьбі з татарами, вони перейшли з оборони до наступу. Більшими й меншими, але заєдно озброєними й готовими на все гуртами, вони запускаються в степи. Ідуть туди по рибу, ловлять звіря, вибирають мід, виправляються по сіль, коли треба відбороняються від татар, а коли можна, то нападають на них. Тількиж вертаючи з «уходів», мусять оплачуватися старостам, що хоч не зважувалися йти в степ, але вважали себе його «управителями».

Де далі й самі старости, помітивши дохідність «уходницького промислу», організують ватаги «уходників» і пробують з ними щастя в степу.

Хмельницький староста Предслав Лянцкоронський, вже в 1528 р. зібрав більш тисячі очайдухів, наскочив з ними на татарських чабЯнів і відібрав їм 500 коней та яких 30.000 овець. Успіхи «козацького промислу» почали заманювати в степи не самих тільки пограничних городян та селян, але й тогочасну аристократію. На чолі перших козацьких загонів бачимо таких вельмож, як Ілля та Константан Острожські, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі, магнатів, що їх тягла у степи не жадоба наживи, але туга лицарського серця за небезпеками воєнних пригод, за славою. Не саме добичництво, не сама охорона майна й життя пограничного населення зродили козаччину. Уже в її первопочинах приходять до слова ідеальні побуди, що то пізніше винесли козацтво на чоло української історії.

Назва й первопочини козацтва

Слово «козак», не нашого, а турського походження. В мові половців означало воно стільки, що — сторож, вартовий. В турецькій мові слово «козак» вживалося на означення вільної, незалежної нівідкого людини. Старі літописи й документи, вже в половині XV ст. знають татарських «козаків», що, як легко озброєна кіннота, сторожили Кафи та інших осередків італійської торгівлі на Криму. З кінця XV ст. (1492 р.) маємо, чи не першу взагалі, відомість про українських «козаків». В жалобі кримського хана литовському великому князеві, названо так людей з Києва й Черкас, що при усті Дніпра, під Тягинею, розбили турецький корабель... Рік пізніше татарський хан титулує «козаками» військову дружину черкаського старости Богдана Глинського, що погромив турецьку твердиню — Очаків. З того часу українські «козаки» не сходять уже зі сторінок документів та літописів. Росте їхня слава, кріпшає внутрішня організація й могутніє їх суспільно-політичне значіння.

Остап Дашкевич

Славу першого з організаторів козаччини здобув собі черкаський староста (1515-1535) Остап Дашкевич. Сповняючи свій уряд на самому, українсько-татарському пограниччю, він доволі гарно познайомився з технікою татарського воювання й, відплачуючи татарам за їхні наскоки, дуже часто заганявся з своїми «козаками» на Крим. Та бувало, що злякавши татар й примусивши до мирних взаємин, дружив з їхніми ватажками й, разом з ними, трівожив московське пограниччя.

Великою славою вкрилося імя Дашкевича в 1532 р., коли кримський хан, з великим військом і гарматами, даремне штурмував Черкаси, що в них засів Дашкевич з козаками.

Він то, на соймі в Пйотркові (1533), перший звернув увагу польсько-литовських панів на козаків, чиб не використали їх для постійної охорони південнього пограниччя України перед татарами. Він радив зорганізувати до 2 000 козаків і уставити їх на татарських перевозах, але його думку й ініціативу знехтували. Вже тоді козаччина мусіла мати свою силу й вагу, так щодо скількости як і щодо якости. Свідчать про те безупинні скарги татар литовському великому князеві на козаків.

У 1541 р. починаються спроби з боку польсько-литовської влади опанувати козацьку стихію. В пограничні землі посилаються переписчики, пограничним старостам видаються накази приборкати козаків. Але в непевних умовах степового пограниччя не можна було й мріяти ані про реєстрацію козаків, ані про їх приборкання. Покищо, «козакування» було ще тільки принагідним, сезоновим «промислом» пограничного населення, а козацька, суспільна верства ще не оформилася. Таксамо не можна було ввести того козакування в певні служебні норми. Козаччина творилася стихійно й оформлювалася й консолідувала сама, не бажаючи собі втручувань з боку. На теж вона й вийшла в степ, на те важила своїм життям і здоровлям, щоби збутися посторонньої опіки. В половині XVI ст. козаччина вже опановує Дніпровий Низ. З існуванням козацької формації на Низу, починають уже рахуватися не тільки татари, а й польсько-литовський уряд.

Дмитро Байда-Вишневецький

Великої зажив слави й здобув собі безсмертне імя в потомности князь Дмитро Байда-Вишневецький, що йому король Жигмонт Август II в 1550-их рр. доручив охорону українського пограниччя перед татарами. Він перший, мабуть, збудував укріплення на острові Хортиці, за Дніпровими порогами й тим дав початок славній Запоріжській Січі.

Почувши себе безпечним у далекій, степовій твердині, він не дбав про злагоду з польсько-литовською владою й на власну руку задружував з її противниками.

В 1558 р. він звязався з москалями й ходив з ними походом на Крим. Потім він таки вернувся в польсько-литовське підданство й далі сторожив пограниччя на Хортиці. В 1563 р. він, мабуть, бажаючи добути собі молдавський престіл, пішов з 4.000 козаків походом на Молдавію. Але в битві з турками він попав у полон, й на приказ султана Селімана II був розстріляний у Царгороді. Його життя й смерть оспівані в народних піснях, що їх до нині тямить уся Україна, як довга й широка.

Народня традиція впевняє, що турецький султан звелів скинути Байду-Вишневецького з високої башти в море. Падаючи, він завис на гаку вмурованому в стіну, й так висів на ньому три дні. Завішеному на гаку Байді, нібито обіцяли турки життя, волю й скарби, султан бажав собі навіть Байду за зятя, тількиб він покинув батьківську віру й побісурменився. Але Байда, конаючи на гаку, лаяв турків, насміхався з їхньої віри й згинув лицарською смертю, не зрадивши.

Народна пісня і традиція, напевне виідеалізувала постать князя Дмитра Байди-Вишневецького, вклавши в неї своє розуміння козаччини, як ордену неустрашимих лицарів за «руську віру й націю». Всеж таки і справжній, історичний Байда, як організатор козаччини й перший будівничий Запорізької Січі, а перш за все творець перших напрямних козацької політики, заслужив собі на безсмертну славу. Він показав українському «степовому гультайству» шлях на одновірну й тоді ще українську, культурою та етнографічним складом населення, Молдавію, а через неї до Чорного Моря.

Слідами Байди-Вишневецького пішов волинський князь Богдан Ружинський. Він уже титулується «гетьманом низових козаків», що на їх чолі ходить походами на Крим, а в 1577 р. гине лицарською смертю під Аслям-Керменом, при устю Дніпра.

Ружинський, це «гетьман Богданко» народньої традиції й сучасного йому літописання. Папроцький, оповідаючи про лицарство пограничної української шляхти в книжці, виданій 1575 р. славить його, як того, що «покинувши світові роскоші, станув, як мужній лев, піднісши руку праву, щоби звести з поганами розправу криваву».

Швидкий зріст і чимраз міцніша організація козацтва, що з припадкове творених загонів, перероджувалися в читко окреслену верству вільного лицарства, примушує литовсько-польську владу зацікавитися «козацьким питанням». Загострювалося воно в міру того, як «уходництво» почало перемінюватися в тривку, військову кольоюзацію «диких піль». Чим далі, тим рідше верталися «уходники» додому, чим далі тим густіше покривався степ укріпленими городками-зимовиками, що не лякалися татарви, але й почали нехтувати старостинську владу. На Дніпрових островах — Базавлуку, Томаківці й Хортиці, потворилися вже справжні козачі республики, що слухали власних, виборних старшин, і, поширюючи свою кольонізацію на степ, ставали з дня на день загрозливіші для сусідів — все одно, чи були це татари, москалі, чи «своїж» таки старости.

Вже у 1580-их рр. усталилася організація козацтва в той спосіб, що на річці Самарі й під самим татарським пограниччям жили «річні» козаки, риболови, що як колись скити-хлібороби, дбали за прохарчування «лицарських» козаків, осілих на самому Дніпрі й зайнятих тільки воєнним ділом. Тоді то головний козацький кіш розтаборився на острові Томаківці «такому шурокому, що на ньому може прожити 20.000 людей і чимало коней», як говорить сучасник Самійло Зборовський.

Звивши собі свою «січ» (засік, городок) за Дніпровими порогами, уже тоді козаки звали себе «січовиками» й «запорожцями» й різко порвали звязки з пограничними старостами, обороняючи свою незалежність від кожного, хтоб на неї не наставав...

Польсько-литовський уряд дуже скоро зрозумів, до чого воно йде й пробував, поки час, опанувати козацьку стихію, по доброму.

В 1568 р. пробує прихилити до себе козаків польський король Жигмонт Август. Він закликає їх покинути Дніпровий Низ, й затягнутись до нього на службу, за відповідною платою. Коронному гетьманові Язловецькому звелів король списати 300 козаків у «реєстр» і вийнявши їх зпід старостинської влади, перебрати під свою руку, та запевнити їм деяку внутрішню самоуправу. Зведені в реєстр козаки мусіли слухати наданого їм «старшого», що будучи їх начальником, був би й козацьким суддею. Таким Старшим для зареєстрованих козаків назначено тодіж шляхтича, Івана Бадовського. І справді, деяка частина козацтва перейшла на королівську службу, але в порівнанні з рештою козацтва, тих 300 «реєстровиків» було краплею в морі, що росло з дня на день і чимраз дужче... хвилювало. Всежтаки перша спроба польсько-литовської влади прибрати козаків у руки, мала для дальшого розвитку козаччини величезну вагу. Воно зрозуміло, що з ним числяться, шукають з ним порозуміння й злагоди, для чого готові поступитися навіть самою владою над ними. Автономія дана тільки частині козацтва, втягнутого в реєстр, була принята козацьким загалом, як основа для створення нової суспільної верстви, з особливими завданнями і такими самими привілеями.

Іван Підкова

Шляхом на Молдавію, що його протер князь Дмитро Байда-Вишневецький, пішов черговий козацький отаман Іван Підкова. Вславившись поміж козаками своєю львиною силою й відвагою, назвав себе Підкова братом молдавського господарі Івоні та претендентом на молдавський престіл. Видно, що претенсії Підкови спіралися на якихсь правних основах, коли молдавські вельможі, прочувши, що він находиться поміж козаками, прислали до нього посольство з проханням прийти в Молдавію, прогнати відтіля турецького ставленика Петрила й самому засісти на молдавському престолі.

Підкова не гаявся, взяв 4.000 козаків, пішов на Молдавію, розбив Петрила з його турецькою допомогою, здобув молдавську столицю Ясси й справді засів на молдавському престолі. Наскільки Підкова був загрозливим противником для турецького султана, свідчить факт, що він кинувся зі скаргами на Підкову до польського короля Баторія. Баторій, що ладився тоді до розправи з Московщиною й запобігав порозумітися з турецьким султаном, рішив виступити проти Підкови. Не могучи дістати його до рук силою, покористувався підступом. Коли Підкова вертав, з Молдавії на Запоріжжя, браславський воєвода князь Збаражський, перестрів Підкову й «по приятельськи» порадив козацькому отаманові поїхати до короля й поговорити з ним про справи пограничної політики.

Підкова, певний того, що за його перемогу над «невірними» турками жде його тільки похвала й заплата, поїхав до короля. Та тут ждала його болюча несподіванка. Король звелів Підкову арештувати й стратити на львівському ринку. Було це в 1578 р. Даремне вставлялися за Підковою в короля українські вельможі, даремне сам Підкова пробував сколихнути королівську совість, мовляв його «рука, що підіймалася на ворогів хреста Господнього», варта більшої пошани, аніж королівських кайдан. Підкові зрубано голову на львівському ринку, а тіло його поховано в підземеллях братської, Успенської церкви.

Трагічна смерть Підкови не залякала козаків і не примусила їх закинути своїх плянів про Молдавію. Тогож таки року, як згинув Підкова, вони йдуть новим походом на Молдавію, ведучи нового предендента на молдавський престіл — Олександра, брата Підкови. Розгромити їх удалося туркам щойно при допомозі семигородських військ, при чому Олександер попав у руки-туркам, що замучили його на палі. Тоді козаки ще раз зібралися й повели з собою в Молдавію третього з черги претендента на молдавський престіл — Петра, сина замученого турками Олександра. Тим разом похід не вдався. Спаливши пограничне, молдавське місто Сороку й попустошивши Молдавію, вони були розгромлені молдавським господарем, а претендент Петро згинув у молдавській неволі. Король Баторій силувався приборкати козаків, як міг, але не маючи впливу на козацькі виступи і пляни, оправдувався перед султаном, мовляв це «не його» козаки... а московські. Козацька стихія поросла вже в піря, намітила собі й почала переводити пляни, що де далі тим більше йшли в розріз з інтересами і задумами тих, що володіли українськими землями.

«Реформи» Баторія

«Нераз я наказував — писав король Баторій до старостів — щоби ви не переховували в себе низовців і не запомагали їх порохом, оловом та харчами, але ви не слухали. Тепер ми наказали київському, воєводі Константинові Острожському, щоби він, додержуючи своєї умови з кримським ханом, прогнав знад Дніпра козаків-розбишаків, а хто з них йому попаде в руки, щоби карав на горло. Усім українським старостам наказую підпомагати Острожського, й так само ловити й карати смертю запорожців, коли вони почнуть тікати з Низу»...

Так гримів Баторій на старостів, що потурали козацтву, але сам у те не вірив, щоб його листи й накази щонебудь помогли. Для цього треба було змінити умови життя на «диких полях», а це було не під силу хочби й такому енергійному королеві, як Баторій.

Коли скарги кримських ханів на козаків не втихали, Баторій написав нарешті в 1570 р. кримському ханові, що всі козацькі походи на Крим провадяться без його відома й проти його волі, а в тім «козаки — люде вільні й приборкати їх йому не під силу»... Сам Баторій користав тоді з козацької допомоги в його війні з Московщиною. Низовці, під проводом отамана Івана Оришівського, впали тоді в московські землі, спалили Стародуб і попустошивши околицю, вернулися з великою добиччю й славою на Низ.

Справившись з Московщиною, Баторій почав заходитись над тим, щоб якнебудь прибрати козаків до рук і покористуватися ними у своїх воєнних плянах. Давні козацькі літописці, а за ними пізніші історики, дуже багато писали про так зв. «Баторієву реформу» козаччини, але розміри тієї «реформи» були куди скромніші й не такі далекосяжні, за які їх звикли вважати давні історики. Баторій, обравши козацьким наставником черкавського старосту Михайла Вишневецького, звелів йому створити загін з 500 козаків, дати їм велику королівську хоругву й назначити козацьким «гетьманом», тобто начальником у воєнних виправах згаданого вже Івана Оришівського. Рівночасно надав Баторій тим козакам місто Трехтемирів, на гарнізон і захист для козацьких інвалідів та «емеритів». Позатим Баторій відновив козацьку автономію, не переходячи границь, що їх начеркнув козакам іще Жигмонт Август. Подібно як він так і Баторій надавав «козацькі вольности» тільки жмінці «реєстровиків», але козацька незареєстрована маса, і хоч і не бажала коритися нікому, не лінувалася розтягати тих королівських привілеїв на себе, скоро тільки яканебудь влада пробувала встрявати в її внутрішні справи. Зрештою в умовах польської дійсности тих часів дуже скоро затиралися межі поміж реєстровими й нереєстровими козаками.

Вже реєстровики Баторія, з своїм отаманом Оришівським на чолі, дуже скоро переконалися, що їхня служба королеві тільки принагідна, а постійне вдержання їх на державному такби сказати «етаті», це тільки побожне побажання влади. Як тільки закінчилася польсько-московська війна (1579-1581) реєстрові козаки, що приймали в ній участь були без плати звільнені й ніхто не поцікавився, з чого їм далі жити й зодягатися. Нічого дивного, що вони злилися з рештою, нереєстрова-ного козацтва й разом з ним жили «козацьким промислом» та кермувалися плянами своєрідної козацької політики.

Запоріжська Січ

Байда-Вишневецький заклав першу козацьку фортецю — «січ», на Дніпровому острові — Хортиці. Острів був невеликий, але високо піднятий понад Дніпрове плесо, з обривистими берегами й тому легкий до оборони. Природну оборонність острівця скріпили козаки ровом і валом з частоколом, настороженим гарматами. До фортеці провадив тільки один широкий проїзд, забезпечений баштами й зводженим мостом. Попри вали й частоколи тяглися куріні, тобто казарми січової залоги. Як усе в Січі, куріні були деревляні, криті очеретом, або шкурами. Посередині фортеці був майдан, що на ньому відбувалися зібрання й наради населення козачої республіки.

По смерти Вишневецького козаки переселилися на острів Томаків-ку, відтіля на острів Базавлук над Чортомликом, а потім на Микитин Ріг. Проте, як виглядала Січ на о. Томаківці, оповів нам польський письменник Бартощ Папроцький, що описав козацькі пригоди Самійла Зборовського. Про Січ на о.Базавлуці залишив нам звідомлення посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків — Еріх Лясота.

Лясота добився на Січ дня 9 червня 1594 р. Козаки привітали цісарського посла гарматніми сальвами. Не заставши в Січі отамана Богдана Мікошинського, що з 1500 козаками, на 50 чайках, виправився в похід, Лясота мусів прожити в козачому курені кілька тижнів (відїхав з Січі дня 9 липня) й мав нагоду добре приглянутися до січового життя, звичаїв та обичаїв.

Січ на базавлуцькому острові була осередком усеї низової, добре вже тоді зорганізованої козаччини. Приказів січової старшини слухало не тільки козацтво, тобто дієва армія того часу, але й людність, що «сиділа по містах і селах, а признавалася до запорожців». Сила козаччини, по обчисленням Лясоти, обіймала біля трьох тисяч війська на Дніпровому Низу, а кілька тисяч готових на кожен поклик, жило кругом по селах, та хуторах.

В час гостювання Лясоти на Січі, повнило вартову службу по засіках на татарській переправі 400 козаків, а решта, що не пішла в похід, відпочивала на Січі та по ріжних пунктах Низу. В листі до цісаря Рудольфа козацька старшина нараховувала 6.000 «вибраних людей, бувалих козаків», здатних до далекого походу, не вчисляючи сюди козаків-хліборобів «по пограничних краях», що, в разі потреби, кидали плуг і хапали за шаблю. Поза тим шниряли по Низу ватаги незорганізованих козаків-добичників, що їх січове брацтво, «не знало й знати не хотіло».

Організація й виряд січового товариства подобалися Лясоті так само, як і січова гостинність. Коли він вїздив до Січі й виїздив з неї січовики били з гармат, а крім цього грала добра військова музика. На спомин подарували січовики Лясоті шубу з куниць і шапку з чорних лисиць.

Низове військо ділилося на полки по 500 мушкетів, а полки на сотні й десятки. Порядку в війську пильнували гетьманські штабовці-осавули.

Списки виплат козакам за похід на Московщину вичисляють — гетьмана, обозного писаря, чотирьох полковників, вісьмох осаулів, 20 сотників, 152 десятників, 16 прапорників, сурмачів, довбушів, трубачів, 1799 рядовиків («чорних пахолків»), 12 пушкарів і 20 фірманів — усього 2032 осіб. На ділі в т. зв. «ливонській» війні приймало участь до 4000 козаків, при чому чисельний стан полків росте разом з козаччиною. В т. з. «хотинській потребі» було вже 14 козацьких полків, а в кожному по 1600—4000 козаків.

Козаки, в своїх листах і грамотах титулують себе «військом запоріжським» або «лицарством війська запоріжського». Метою поставили собі вони боротьбу з «невірними» й для цього радо підпомагали всіх оборонців «хреста святого». Будучи в котрогось з них на службі, вони, з чемности звали себе його «нижайшими слугами», але це нівчому не торкалося їхнього почуття самостійности й незалежности. Коли, приміром, у 1620 р. польська влада старалася припинити протитурецькі походи козаків, вони відрубали королеві по козацьки: «Знаємо, що король помирився з турецьким цісарем, але ми — ні!»

Всю козацьку організацію звали козаки «товариством», деколи «брацтвом», поміж собою титулувалися «товаришами» тоді, коли поляки, будучи з козаками в дружніх взаєминах, титулували їх «молодцями», або «панами молодцями».

Козацька старшина була виборна. Начальний вожд звався «гетьманом», деколи, по скромности «старшим». Тільки він, силою свого виборного авторітету порядкував козацькими справами й приказував у походах. Наставників, що їх, час до часу, пробувала накинути козакам польська влада, вони нехтували, в найкращому разі признавали посередниками поміж січовим товариством і польським урядом. Виборність і широкий демократизм козацького устрою висловлює назверх титулятура козацьких гетьманів. Вони підписують листи й грамоти не від свого тільки імени, але й від усього товариства, мовляв «гетьман, полковники, сотники і все лицарство війська запоріжського». Козацька рада, подібна до старо-українського віча, була найвищою інстанцією й останньою апеляцією для всіх важних справ і питань. Вона вибірала собі старшину, або її скидала» вона заправляла козацьким господарством й вела козацьку політику.

Багато цікавого про козацький побут довідуємося з книжки польського письменника Папроцького, надрукованої в 1599 р.:

«Є кілька широких місць, або островів на ріці Дніпрі, більш уже в татарських, аніж подільських сторонах. Туди, сливе за нашої памяти почали їздити люде лицарські, аби пробувати щастя з татарами-поганцями. Там вони найшли собі захист і що далі то більше їх туди зїздилося. Перше, як їх було кілька сот, то здавалося багато, тепер уже їх кілька тисяч найдеться. Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят на Руси, Поділлі й Польщі, їздить туди, щоби привчитися до лицарського діла, бо між ними можна добре вишколитися в лицарському порядку й чуйности. Українці звуть їх «запоріжськими» козаками від порогів, а інші звуть «низовими» козаками, бо низько, при кінці ріки Дніпра мешкають. Мають вони на тих островах багато амуніції й тримають там сторожу завсігди, коли йдуть на війну, проти татар або турків. Часами у всьому мають великий достаток, бо з усіх сторін до них привозять селяне, а вони платять їм, чим ті схочуть — кіньми, волами, а також грішми. А хоч вони живуть на татарських землях, татари не можуть їх перемогти, навпаки, дари їм великі дають, щоб тільки вони їх не турбували. І з Москви, від великого московського князя мають вони що року дарунки. Скарбів ніяких козаки не мають, а як хочуть щось кому подарувати, беруть на борг від котрогось, найзаможнішого поміж собою, а потім віддають, або складаються, як їм попаде здобич, а виплативши те, що військо завинило, решту пускають у рівний поділ, а кожен розпоряджає своїм добром по своїй волі. На зиму розходяться по волинських і подільських селах, чекаючи весни, а потім сходяться знову на свій острів»...

Італійський письменник Гамберіні списав з уст якогось козацького старшини в 1584 р. м. і. такі відомости про козаків:

«З козаків можна зібрати 14-15 000 добірного, добре озброєного війська, жадного більше слави, як наживи, готового на всяку небезпеку. Їхня зброя шаблі й рушниці, що в них вони ніколи ие хиблять. Добрі вони до війни пішої й кінної, а звуть себе козаками, бо вони легкі, мов кози й живляться чимнебудь а мешкають у хворостяних курінях, критих очеретом. Живуть з рибальства, ловецтва й татарської добичі. Хліба не їдять ніколи, а пють тільки воду. Живуть на островах. Коли їх мало, то на однім, малім, колиж їх намножиться, то переходять на більший. Дерева там багато й вони уміють оборонити себе засіками, що й зимою, як Дніпро замерзне, не бояться ніякого ворога. Для більшої певности, вирубують довкола острова лід і будують з нього вали. А літом не Можна ріки перейти, бо з обох боків тягнуться милями болота так, що тих островів не можна не то здобути, але й найти тому, хто не знає дороги. Козаки дають собі добре раду на морі. Мають усякі човни й на них їздять у походи на чорноморські землі».

Для повнішої характеристики козаччини слід іще навести звідом-лення польського літописця Старовольського (1628) та француського інженіра Бопляна (1640-ві рр.).

Старовольський пише: «Ранньою весною, коли сніги починають таяти на степах, кожний, охочий до воєнної слави, спорядивши човна й припас, їде Дніпром до козацьких островів, а там їх вожд набірає з тих приходнів військо. Здатних каже писареві вписати в реєстр, а нездатних відсилає до дому, забравши привезені ними припаси. Прийнятих віддає під владу десятників-отаманів; їх вони слухають, поки не зміниться їх заняття й становище. Гетьмана вибірають зпоміж старшин й він зістається на службі, поки щастя служить. Коли він розумний і знає своє діло, то потверджується на свойому уряді до смерти. В козацькій раді не приймають участи «новики», до трьох літ. За той час вони виконують повинности джурів, а коли що наброять, то їх карають отамани дуже дошкульно. Таких новиків, окрім девяти старих вояків, має під собою отаман трицять, а деколи пядесять. Коли хто з них утече з битви, не сміє вернутися, бо скарають його смертю. На зиму, гетьман вертаючи до дому, залишає на кожному острові по 500 людей — стерегти місця й гармат та усякого воєнного припасу. Там, у хижах, сплетених з очерету, покритих корою дерев, ждуть вони повороту гетьмана й товаришів, а ті, що кілька літ зносили тут холод і голод, остаючи на сторожі загального добра, вважають себе славнішими від інших.

Зброя їхня — рушниця й шабля. Деякі мають короткий спис і лук зі стрілами. Залізної броні або панциря не носить ніхто, навіть гетьман, що немає теж багатшої одежі ані виставнішого стола. Вбіраються в грубу сорочку й керею, а харчуються вяленою рибою та дичиною. Мід пють та сир їдять, вертаючи до жінок: у таборі не може бути ніяка жінка, хіба візьмуть її з добичею.

Воюють на морі й суші. На море ідуть не всі, а відважніші, здатні зносити його запах. Човни мають такі, що беруть у них трицять людей, а щоб вони не потонули, довкола човна привязують снопи очерету.

Коли натраплять на турецькі галери, вважають завсігди за ліпше згинути, аніж безсоромно тікати або піддатися, через те й не будучи рівні силами, вони не ухиляються від битви й часто перемагають, попавши в розпучливе положення. А здобувши перемогу, вони часом на турецьких галерах, під турецькими корогвами їдуть в Азію, в Трапезунт, а кого захоплять, беруть у неволю. Козаки такі сміливі, що в них встановився звичай нападати, палити й грабити навіть найблизші околиці Царгороду.

На татарські степи, ногайські чи перекопські, вибіраються пішки. Коли зустрінуть кінські табуни, раптом перемінюються в кінноту і або нападають на переляканого ворога, або вертають з табунами до дому. Колиж найдуть тільки худобу та вівці, то повязавши їх за хвости й роги, ставлять їх замісць укріплення й, коли треба, відбиваються зпоза них, як зпоза валів.

Коли ідуть походом в далекі краї, то кожен з них має віз, запряжений одним конем, а на ньому мосяжну гармату. Крім рушниці, шаблі й амуніції, кожен козак мусить мати при собі сокиру, косу, заступ, шнури й усе інше, потрібне до сипання валів й вязання возів у табор, коли їх перестріне ворог по дорозі.

Вони називають табором такий уклад возів: зпереду і ззаду ставлять гармати, самі з рушницями ослонюють боки, а коли трапиться велика небезпека, ховаються поза вози й бороняться відтіля, як з фортеці. Колиж і цього замало, наповняють вози землею і роблять з них ще міцніший вал.

Самих козаків не більше 15 000, але з новиками виходить сороктисячне військо, що в ньому панує староримська карність, тверезість, послух й спокій у таборі; в секретних справах козаки бережуть таємниці, а провинників карають спартанським звичаєм»...

Нарешті з «Опису України» француського інженіра на польській службі Бопляна (1630-1640 рр.), довідуємося таке про козаків:

«Вони грецької віри, що її, в своїй мові, звуть руською. Люблять випити, але підчас війни й воєнних експедицій вони притримуються тверезости. В них немає нічого простацького, крім одежі. Вони дотепні, проникливі, вибагливі й щедрі, не ласі на велике багацтво, а зате божевільно розкохані в свободі: без неї в них життя не життя, для неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть.

Козаки дуже міцні тілом, легко зносять жар і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, відважні, сміливі, а навіть очайдушні, бо не цінять свого життя. Найбільше зручности й умілости виявляють у боротьбі табором, заслонившися возами. Вони дуже влучно стріляють з рушниць й до загину боронять своїх позицій. Незлі вони й на морі, але на конях не найліпші. Під охороною табору, 100 козаків не лякається 1000 поляків чи татар, а якби вони були такіж сильні на конях, як пішо, то їх не перемоглаб ніяка сила. Вони здорові з природи й рідко вмірають з хвороби. Здебільшого кінчають життя на полі слави, вбиті на війні, позатим зі старости.

Задумавши йти на море, вони збірають раду й вибірають собі походного старшину, потім будують чайки, їхні чайки 60 стіп довгі, 10-12 стіп широкі й 12 стіп глибокі. Основою козацької чайки служить вербовий або липовий човен, що на ньому набиваються борти з дощок, одна на другій, поки не дійдуть до 12 стіп висоти й 60 довжини. Обвідка з очерету, груба як бочка, окружає цілу чайку, від краю до краю. Середину чайки виробляють з перегорожами й поперечники брусками, потім смолять. Козацькі чайки мають дві керми з кожного кінця тому, що при великій довжині корабля, вониб багато тратили часу на його обертання. З кожного боку чайки є 10-12 весел, що гребуть скорше, як турецькі галери. Мають теж щогли та вітрила, але користуються ними рідко. В кожну чайку сідає 50—70 людей, кожен з двома рушницями й шаблею, а на бортах корабля 4—5 гарматок, та харчеві припаси. Будова чайки триває до двох тижнів, бо козаки майстри на всі руки.

В поході пильнують козаки тверезости — в когоб найшли горілку, того викидають з гурту. Живляться сухарями й «саламахою», тобто вареним, на рідко, пшоном з тістом.

Збудувавши 50—70 чайок, творять козаки летючий полк, що годен напасти на найвизначніші міста Анатолії.

Отаман має свій значок на щоглі й їде попереду. Човни ідуть так тісно, що сливе один торкається другого. Турки, звичайно попереджені про похід, тримають кілька галер при устю Дніпра, щоб не дати козакам прорватися в море. Але козаки перехитрують турків; вони продираються в море плавнями, що в них не можуть рухатися турецькі галєри. Підібравши час і перехитривши ворога, козаки протягом 30—40 годин опинюються в Анатолії. Приїхавши, залишають у кожній чайці по двох козаків і двох новиків, а самі кидаються на прибережні турецькі міста. Нищать, палять, граблять і визволяють невільників. Заки турки вспіють оглянутися, вони вже на чайках, їдуть в інше місце.

Коли трапиться козакам перестріти кілька турецьких галєр, або інших кораблів, вони женуться за ними й нападають на них, та здобувають. Роблять це так: їх чайки підіймаюйться над водою всего на 2 і пів стопи, тому вони бачуть галеру чи інший корабель куди скорше, як вони їх помітять. Тоді вони спускають щогли своїх чайок і, завваживши напрям вітру, уставляються так, щоби, під вечір мати сонце ззаду. На годину перед заходом сонця вони починають сильно гребти в напрямі корабля чи галєри, щоб не стратити її з ока, й так тримаються до півночі. Тоді дають гасло й прожогом підпливають до кораблів. Підпливши, кидаються з криком і стріляниною на корабель. Ворог заскочений і переляканий, піддається по короткій перестрілці. Розграбивши корабель з усього, що вважають придатним для себе, вони решту добра на ньому і залогу топлять. Коли найдуть на них бранців веслярів, то їх визволяють.

Трудніше, аніж прорватися в море, приходиться козакам пробитися назад в Дніпрове гирло: Розбуджені нападом турки, подвоюють чуйність при устю. Але козаки сміються з неї. Вони виїздять на мілини, кудою не можуть проплисти галєри й вискакують на сушу, що нею перетягають свої човни з добичею до Дніпрових берегів. Тут вони, вже безпечні вертають на Січ, ситі добичі й слави.

Буває, що козацькі чайки, доглянені й обстрілювані залогою галєр, вдаються з ними в битву. Тоді вони тримаються й не рухаються з своїх лавок. Весла привязані вужівкою. Одні стріляють, а другі набивають рушниці; стріляють без упину і влучно. Рукопашний бій може звести галєра тільки з одною чайкою, але галерні гармати чинять великі шкоди так, що в боротьбі гине добра третина козаків. Рідко коли вертають вони з половиною війська. Зате привозять велику добич: еспанські реали, арабські цехини, коври, золотоглави, шовки та інші дорогі товари».

З оповідань усіх, що в той чи інший спосіб, мали нагоду познайомитись з козаками та їхнім побутом і звичаями, висовується на перший плян подив для сміливости й лицарства. Навіть не дуже прихильно настроєні до них чужинці, не всилі відмовити козакам тієї, найбільш характерної для них, прикмети. Вони, мовляв словами Старовольського, «легковажать собі все й саму смерть». Папроцький підкреслює між іншим такі факти з бувальщини козаків, коли вони, заскочені небезпекою, самі собі говорять: «не годиться тікати нам, людям, що про них всі народи знають, що в хоробрости не дорівнює нам ніхто в світі». Посол цісаря Рудольфа II, Лясота, вербуючи козаків у протитурецький похід, називає козаків «сміливими й хоробрими людьми, від молодости призвичаєними до війни». Польський гетьман Жолкевський, навіть радіючи з своєї перемоги над козаками, зве їх «військом відважним, у воєнному ремеслі добре вправленим». Турецький літописець Наїма, описуючи козацькі походи на турків, каже, що «нема на світі людей сміливіших, що меньше дбали би про життя й менше лякалися смерти».

Нарівні з козацьким лицарством, викликала загальний подив строгість козацького життя, як каже М. Грушевський: «спартанська простота в життю й відносинах старшин до рядовиків, брак всякого зверхнього блиску, бліхтру», що особливо кидався в очі в порівнанні з ви-ставністю й пишнотою польських військ. Тільки та строгість життя й майже чернечий аскетизм у вимогах, дозволили козацтву стати з часом ніби орденом українських хрестоносців, охоронним щитом для краю, месником кривд і виразником визвольних змагань українського народу. Січ стала воєнною школою для цілих поколінь, а козаччина ідеалом демократично-республіканського устрою для сучасности й далекої потомности.

Криштоф Косинський

На прикінці XVI ст. Дніпровий Низ з своєю «столицею» на Запоріжській Січі, був уже доволі сконсолідованим, суспільно-політичним організмом. Козаччина, опанувавши «дикі поля» й прорубавши собі шлях на Чорне Море, залякавши татарський Крим і турецький Царгород, сталася поважною загрозою для Польщі, що її шляхетський устрій почав уже запускати коріння на східньо-українських землях.

Всевладна польська шляхта, «відчула, який страшний ворог виростає в неї під боком, готовий звести боротьбу на життя й смерть, з самими основами польсько-шляхотського устрою». (М. Грушівський).

Рівночасно з походами в Молдавію, козаки не проминають нагоди, щоби не потурбувати татарських та турецьких земель. Тимчасом козацтво росте в силу, вже не по дням, а по годинам — в його ряди збігаються вже не тільки мешканці міст і сіл українського пограниччя, не тільки «уходники» й цікава на воєнні пригоди й спрагнена слави шляхта. Де далі козацькі сотні й полки поповняються селянами, що тікають на Низ зпід панщизняного ярма; вони, обурені на шляхетські зловживання, несуть з собою на Низ іскри чимраз частіших і бурхливіших конфліктів козаччини з польсько-шляхотським устроєм на українських землях. Все, що було здорове, здатне на воєнні труди й невигоди, все що сміливе й боєздатне в закріпощуваному селянстві, тепер «козачиться». Одні йдуть на Низ, а другі підпомагають козаччину всякий раз, коли приходить до пересправи з «панами».

На таку пересправу козаччини з польською шляхтою не треба було довго ждати. Козацько-польські непорозуміння й взаїмні зачіпки, завелися доволі скоро, але першому з протипольських виступів козацтва надав імя і форму — Криштоф Косинський.

Вже за січового гетьмана Микошинського згадується Косинський, як заслужений і випробуваний в боях запорожець. Був він, з походження підляський шляхтич, що в 1590 р. разом з кількома козацькими отаманами шляхетського походження, дістав від короля якусь маєтність у Київщині.

В умовах життя тогочасного польського пограниччя, мало хто звертав увагу на королівські надання й привілеї — про все рішала тут сила. Білоцерківський староста, Іван Острожський, не дав Косинському обняти подарованої йому маєтности, а цей, зібравши козацьку ватагу, кинувся в 1591 р. на маєтности Острожського. Рівночасно друга ватага обсадила Трипілля. Проти Косинського вислав король комісію, але вона, не вдіявши нічого проти козацьких гармат і рушниць, рішилася на переговори з козаками. Вона домагалася від козаків видачі Косинського, а потім скинення його з проводу козаками, але тимчасом за Дніпром, на Волині й на Поділлі спалахнули селянські бунти. Приборкувані в одному місці, здіймалися вони в другому й не вгавали протягом цілого 1592 р. Вперве мабуть зрозуміли тоді шляхтичі-землевласники, що таке козаччина й чим вона їм погрожує. Змобілізовано шляхту волинського воєвідства, а на її чолі станув не хто інший, а сам князь Константин Острожський. Під містечком Пяткою, поблизу Житомира, прийшло до зустрічі шляхти з козаками і селянами-повстанцями. Було це на початку 1593 р. Козацьке військо побито; на побоєвищі лягло 2000 козаків, у руки переможців попило 26 козацьких гармат і кілька хоругов. Косинський мусів скоритися, розпустити змобілізованих селян й відійти з козаками на Низ.

Але на цьому боротьба не скінчилася. Вже весною 1593 р. змобілізував Косинський новий козачий загін у 2000 люда з артилерією й станув під Черкасами. Нахвалявся відомстити князеві Олександрові Вишневенькому за розгром під Пяткою, але тут він, під Черкасами згинув у бою.

Козаки й протитурецький союз

Римський папа Климент VIII, порозумівшись з німецьким цісарем Рудольфом II рішив використати всі сили на сході Европи для боротьби з загрозливим походом турецького імперіялізму на Европу. Слава козаччини вже добре гомоніла по Европі, коли цісар Рудольф II рішився післати до козаків свого посла Еріха Лясоту, щоби підбити їх на протитурецький похід. Зацікавилися тою справою польські пани на Україні, а в першу чергу латинський біскуп у Києві — Верещинський. Повертаючи козаччину на «бісурмен», вони тимсамим ослаблювали його розгін у боротьбі з шляхетською всевладою на Україні.

Осінню 1593 р. приїхав на Україну папський посол Комулович. Він віз козакам 12 000 золотих дукатів, як задаток за участь в протитурецькій кампанії. Але добитися йому на Січ не пощастило. Зустрівши по дорозі козацького ватажка Наливайка, він передав йому гроші, а сам завернув з небезпечного «дикого поля». Сміливішим був цісарський посол Еріх Лясота, що в 1594 р. добився на Січ і пробув тут кілька тижнів. Він привіз козакам 8000 дукатів, але до якоїсь більшої протитурецької кампанії не зумів козаків намовити. Цікавішим аніж Крим і Царгород було тепер для них українське пограниччя, що його обсіла шляхта й чим далі, тим дуще напосідала на його мирне, хліборобське населення. Ідея боротьби з «бісурменом» перейшла тепер у козаків на дальший плян. Перевага втікачів-селян у козацьких рядах повернула козацьку увагу на захід, відкіля надвигала на Україну, гірша від татарщини — панщина.

Северин Наливайко

На чоло козаччини висунувся, по смерти Косинського, новий ватажок. Був ним сатанівський міщанин Северин Наливайко. Впікся йому в печінки власник місточка Гусятина Калиновський, що по словам самого Наливайка, в листі до польського короля, його батькові «без усякої причини полатав ребра й тим його зігнав зі світу»...

Северин Наливайко, що його старший брат Дамян вславився, як член т. зв. «острожського гуртка» українських учених і письменників, почав свою військову карієру від служби в міліції князя Острожського. Був він гарний та ставний з вигляду і талановитий. Як пушкар князя Острожського приймав участь у розгромі Косинського під Пяткою. Але тяга до козацької вольниці заставила його покинути княжу міліцію та перейти до козаків. Як козацький отаман виступає Наливайко вже в 1594 р. й громить турків на нижньому Дністрі. Мав він тоді під собою півтретя тисячі козаків, переважно селян-утікачів, озброєних чи не за ті дукати, що їх віз козакам папський посол Комулович. Командуючи власним загоном, Наливайко злучився з низовими козаками, з кошовим, Григорієм Лободою, на чолі.

Осінню 1594 р. рушили обєднані війська Наливайка й Лободи на Молдавію. Разом було їх до 12 тисяч, з артилерією, під 40 хоругвами, що між ними були й хоругви, прислані цісарем Рудольфом II і архикнязем Максиміліяном.

Перейшовши Дністер над Сорокою, козаки розгромили молдавського господаря Арона, здобули Ясси й попустошили околицю. Арона примусили вони виломитися зпід турецького підданства й скласти чолобитну присягу цісареві. Про перемогу й акт присяги, що її відібрав від господаря сотник Демидович, повідомив Наливайко короля.

В черговому році, на спілку з Ароном, попустошили козаки околиці турецьких городів —Тягані, Білгороду й Кілії, почім вернули на Брацлавщину. Світла перемога Наливайка й Лободи, хоч і не була по нутру польській владі, всеж таки не перешкодила їй покористуватися козацькими успіхами. Коронний гетьман Ян Замойський, пішов з військом на розбиту козаками Молдавію й, прогнавши з престолу Арона, посадив на ньому молдавського боярина Єремію Могилу, що піддався під польську опіку. Козакам звелів Замойський вертати на Низ, але вони його не послухали. Упевнені в своїх заслугах для польської політики, вони розкватирувалися по шляхетських маєтностях Поділля, і як це було звичаєм польських військ того часу, зажадали «стації» тобто прохарчування. А що подільська шляхта не спішилася харчувати козаків по доброму, Наливайко брав те, чого потребував, силою. Під тим оглядом не різнився він нічим від коронного польського війська, що не могучи добути свого «правим» завсіди здобувало собі прожиток «лівим». Тількиж те, що було дозволене коронним військам, не могло стосуватися до козаків. Пани-шляхта дивилися на козаків, як на бунтівників, що виломалися зпід накинутих їм панщизняних обовязків й не могли спокійно дивитися на те, як ті вчорашні панщизняки, очайдушною сміливістю й лицарством духа, здобували собі не тільки славу й незалежність, але привілеї, що дотепер прислугували тільки шляхті. Збіглася шляхта до Брацлава, думала розігнати козацькі ватаги, але Наливайко її випередив. Порозумівся з брацлавськими міщанами й розгромивши шляхетське ополчення, захопив Брацлав.

Осінню 1595 р. рушив Наливайко на Угорщину, а відтіля на Волинь та Білорусь. Скрізь він вибирав собі силою «стацію», що її відмовили йому по доброму. Вертаючи з Білорусі, Наливайко пограбував маєтности луцького владики Кирила Терлецького ніби за те, що він, як один з перших, покинув православя й пристав на унію з Римом. З тою хвилиною, до соціяльних гасел видвигнутих кззаччиною, приєдналося гасло релігійної боротьби. Козаччина переступила черговий ступінь свого розвитку. З Наливайком не було Лободи. Від першої зустрічі недолюблювалися отамани; Лобода, Що придбав собі маєтність на київському Поліссю й проводив регулярним, козацьким частинам, старався жити в мирі з шляхтою й духовенством, та дуже часто заявляв, що не має нічого спільного з «наливайківцями», що їх не признавав справжніми козаками, а втікачами зпід панщизняного ярма, бунтівниками. Тому, відбувши з Наливайком удатний похід на Молдавію, він розійшовся з ним. Коли Наливайко шугав по Волині й Білорусі, Лобода розташувався в Овруччині, де теж, волею й неволею вибірав «стацію».

Господарка Наливайка на Поділлі, Волині й Білорусі, а Лобиди на київському Поліссю, вивела нарешті польську владу з терпеливости. Злякавшися загрозою відірвання тих частин України від Польщі, вона напустила на козаків коронного гетьмана Станислава Жолкевського.

Весною 1596 р. рушив Жолкевський в похід проти козаків. Військо мав з собою добірне й знамениту артилерію, а сам був непоганий полководець. Правою рукою в нього був Кирик Ружинський, шляхтич, що ще недавно «козакував» й знався на козацькій, боєвій тактиці та «фортелях». В першу чергу натиснув Жолкевський на Наливайка. Гонючись за ним прискореним маршем, допав його під Прилукою, на Поділлі. Але Наливайко, бачучи перевагу Жолкевського, не дав себе примусити до битви. Через уманські ліси пішов дорогою на Корсунь і під Білою Церквою зєднався з запорожцями, що мали добру артилерію й непоганого кошового — Шаулу.

Розбивши передові частини Жолкевського, що їм проводив Ружинський, козаки рішили переступити Дніпро, не бажаючи Собі зустрічі з головними силами Жолкевського. Але Жолкевський догнав козаків на переправі, та в околиці Трипілля, на урочищі Гострий Камінь, примусив до битви. В бою стратив кошовий Шаула руку і замісць нього козаки обрали гетьманом Наливайка. Даремне окровавився Жолкевський, наступаючи на козаків. Обвівши себе табором, козаки витримали наступ, а потім, блискавковим випадом, примусили Жолкевського відступити до Білої Церкви. Тут він зупинився й післав по підмогу.

Козаки тимчасом перейшли спокійно Дніпро. В Переяславі зібрали раду й, невідомо чому, скинули Наливайка, вибіраючи гетьманом Лободу. Це мало свій поганий вплив на дальший розвиток подій. Серед козаків запанував переполох і різноголосиця — скинувши Наливайка, самі не знали на яку ногу ступити. Одні радили перейти на московський бік і віддатися під протекцію царя, другі дораджували протекцію кримського хана, треті готові були піддатися Жолкевському. Найбільше мороки було з т. зв. городовими козаками, що маючи маєтки, жінки та дітей по правому боці Дніпра, виявили найбільше малодушности. Та поки козаки радилися, Жолкевському прийшла підмога з Польщі та Литви й він рушив на козаків.

Даремне пробували козаки перешкодити Жолкевському в переправі через Дніпро. Козацька фльотиля, під проводом отамана Підвисоцького, мусіла уступити перед огнем гармат Жолкевського. До нічого теж не довели переговори з Жолкевеьким. Він вимагав видачі ватажків, а на це козаки не могли погодитися. Лобода перейшов у степи Полтавщини, але Жолкевський погнав за ним і окружив на річці Солуниці, під Лубнями. Здеморалізовані польською перевагою козаки, завели поміж собою сварки й бійки. В одній з них згинув Лобода. По ньому обрано гетьманом полковника Кремпського. Наливайка далі залишено в тіни.

Дня 16 травня 1596 р. почалася двотижнева облога козацького табору. Як не шаліла польська артилерія, як не кривавилися польські частини в безупинних наступах, не могли нічого вдіяти. Козаки відбивалися завзято, дарма, що на 6000 боєздатної залоги, було в таборі стільки жінок і дітей, що тікали з хуторів та зимовиків, разом з козаками. Почався в таборі голод, кинулися хвороби. Але козаки не здавались. Тримало їх козацьке завзяття, й надія на підмогу отамана Підвисоцького, що справді плив Дніпром на байдаках з Запоріжжя. Бачив це Жолкевський й, випереджуючи злуку козаків Підвисоцького з обложеними, наказав безоглядну, гарматню канонаду. Два дні ревіли польські гармати, два дні косили кулі все, що живе найшлося на їх дорозі. Не помогло завзяття, не помогла погорда життя і смерти. Над табором замаяла... біла хоругва. Козаки здалися на ласку й неласку переможця.

Наливайка, Шаулу й ще кількох козаків заковано в кайдани. Забрано 20 гармат, хоругви й клейноди. Переможці кинулися на переможених — лягло їх трупом кілька тисяч. Тільки Кремпському з 1500 козаками вдалося вирватися з табору й втекти від смерти й неволі.

Жолкевський вернув у Польщу переможцем. По дорозі до дому зупинився у Львові. Тут страчено кількох козацьких ватажків. Наливайка повезено у кайданах до Варшави. Тут його страчено 11 квітня 1597 р. Сучасники оповідають, що згинув Наливайко в страшних муках — його мали живцем спалити в мідяному биці. Варшавський сойм проголосив козаків «зрадниками і ворогами батьківщини», що їх треба винищити з корінем. На тому закінчився сміливий райд Северина Наливайка по шляхетських маєтностях...

Два табори

Перемога Жолкевського над річкою Солуницею, як і рішення варшавського сойму про поставлення козаччини поза скобку закону, хоч і сколихнули основами Низовового Товариства, всежтаки не змогли припинити його живлового розвитку й росту. Перемога — припадок, сеймове рішення — свисток паперу, а проти них — життя, що не оглядається на припадки й нехтує папером. Правда, одно й друге внесло в козаччину деяке замішання. Козацтво розкололося на дві партії — таких, після сучасної термінології «опортуністів», що здобувши від Польщі визнання своєї автономії та маєтности, хотіли їх закріпити й поширити, й таких, по нашому «принціпіялістів», що раз дірвавшися шаблі, не хотіли її випустити з рук скорше, поки не вирубають собі нею повної незалежности, не тільки в суспільному, клясовому й господарському розумінню, але й релігійному, національному та політичному. До перших належали т. зв. «городові» козаки, ця напівшляхта польської Річипосполитої, до другої належала козацька «голота», що тікала зпід панщиз-няного ярма в степ, не хотіла й думати про поворот до «законних», але, де далі, тим більш невиносимих умов життя. Для них не було місця в Річипосполитій, але їх було більше. Вони теж остаточно перемогли льо-яльну меньшість і, як переможці, ввійшли в історію.

Покищо, під свіжим вражінням солуницького розгрому, розлам у лоні козаччини позначується дуже різко. «Статочні» козаки не хочуть мати нічого спільного з «голотою», живуть і організовуються нарізно та обірають собі свою старшину. Першим гетьманує шляхтич Христоф Нечковський, другими командують герої знад Солуниці — Кремпський та Підвисоцький. Потім влада над першими переходить у руки Тихона Байбузи, над другими в руки Федора Полоуса.

Самійло Кішка

Та життя, як звичайно — життя, скорше, аніж би це здавалося по солуницькій катастрофі, міняє непримириме становище польської влади до козаків і поволі примирює з собою й обєднює два порізнені табори в лоні козаччини. В 1600 р. бачимо на чолі цілого, обєднаного козацтва Самійла Кішку, героя думи про бунт бранців на турецьких галєрах, їх перемогу над турками й щасливий поворот на Україну.

Туркофільска Волощина почала в 1600 р. війну з польонофільською Молдавією. Волоський воєвода Михайло пішов на молдавського господаря Петра. Польські впливи на молдавську політику були загрожені й Польща пригадала собі козаків, що то нераз уже ходили на Молдавію, трясли її престолом і знали там усі входи та виходи. Якось забулася сеймова ухвала про поставлення козаків поза законом, а в кватирі козацького гетьмана Кішки зявився висланник польського уряду Іван Оришівський, той сам, що колись гетьманував козакам за Баторія.

Кішка був не від того, щоби вмішатися в молдавсько-волоське непорозуміння, але коли це має бути в інтересі Польщі, то хай вона здійме з козаків «баніцію» й поверне їм автономію, плату й клейноди з часів Баторія. Король Жигмонт III пообіцяв сповнити козацькі домагання й, на королівське слово, рушило 4000 козаків у похід на Волощину. На спілку з військом коронного гетьмана Замойського, розбили козаки війська волоського воєводи й посадили на волоському престолі Семена Могилу, брата молдавського господаря Петра.

Тимчасом загрозила Польщі небезпека від півночі. По смерти Івана Вази, брата польського короля Жигмонта III, шведський престіл, що належався Жигмонтові, захопив його дядько Карло Зідерманляндський, досьогочасний регент. Оповістивши себе королем, він зайняв Естонію а в 1600 р. загрозив Ливонії, т. зв. польським Інфлянтам. Почалася війна й поляки побачили, що без козацької допомоги не обійдеться. Під вражінням небезпеки, варшавський сойм уневажнив свою ухвалу про баніцію на тих козаків, що приймуть участь у протишведській виправі. Правда, давної автономії козацтву, покищо, сойм не повернув. Не підчинив їх, як колись, королеві, але старостам і землевласникам, що на їх землях жили козаки. Всежтаки скасування баніції було досягненням, за яке варто було допомогти Польщі в її шведській потребі.

На Ливонію вимашерувало 2032 козаків. Було їх 4 полки, по 5 сотень кожний. Відділом проводив Самійло Кішка, що й наложив головою в бою під Фелліном. Його місце зайняв Гаврило Крутневич.

Війна затяглася. По перших успіхах прийшли невдачі, що разом з тяжкими умовами боїв на холодній півночі, знеохотили козаків до того, що вони махнули рукою на Ливонію, й через Білорусь помандрували до дому. Втративши гетьмана та багато старшин і рядовиків, змаргавшись у боях, вони розуміли, що за знесення на них баніції заплатили з лишком.

Вернувши додому в 1602 р. вони зараз таки пішли походом на турків. В 30 чайках і кількох галерах, що їх здобули на турках, вони виплили на повне море й під Кілією розгромили турецьку фльоту На протитурецьких й протитатарських походах проминули дальші роки, що позначилися велетенським зростом козацьких сил.

Московська «смута»

Тимчасом у Московщині почалася т. зв «смута». По безпотомній смерти московського царя Івана IV, зявився в Польщі претендент, що назвавши себе Дмитром, сином Івана Лютого, забажав скинути з престола самозванця Бориса Годунова. Польща будучи не від того, щоби поживитися на московській «смуті», допомогла сумнівному синові Івана Лютого сформувати собі ватагу добровольців й рушити з нею на Москву. У ватазі «царевича» найшлася ціла низка польсько-української шляхти, прилучилося до неї й 12000 запорожців. В 1605 р. вони здобули Москву і з того моменту почалася затяжна московська революція, що закінчилася аж в 1613 р. Вслід за «царевичем» Дмитрієм почали виринати нові самозванці, що добиваючись московського престола, винищували Московщину й тягли її над пропасть. Усім їм помагали козаки, що не відмовили своєї допомоги й полякам, коли вони захотіли посадити на московському престолі свого королевича Володислава. У війську короля Жигмонта, що в 1609 р. добувало Смоленськ, було 30.000 козаків, неменче оперувало їх на Сіверщині та інших московських областях. Рівночасно козаки воюють на півдні з турками. В 1606 р. здобувають Варну, в 1608 Перекоп, в 1609 палять Ізмаїл, Кілію, Білгород.

Морські походи

Колиж, у 1613 р. Польща замирилася з Московщиною й відтягла відтіля свої війська, а разом з ними й козаків, уся їхня сила й живловий розмах повертається на південь. Починається низка морських і сухопутних, козацьких походів на Крим, Царгород і побережжя Малої Азії, що для їхньої бравури й очайдушности а в парі з тим і політичної ваги, не легко підшукати пари в минулому. Про один з таких козацьких походів, у 1614 р. оповідає турок-очевидець:

«Козаки напали на твердиню Синоп, на березі Анатолії (в Малій Азії), що його через його гарні околиці прозвано містом коханців. Здобувши місцевий, старовинний замок, козаки вигубили всю його залогу, пограбували й попустошили музулманські будинки й нарешті так спалили й знищили місто, що ця прегарна й чарівна закутина, перемінилася в сумну пустиню. При тому вони зруйнували турецький арсенал, попалили галєри й човни, а шкоди наробили на 40 міліонів золотих. Та поки турки вспіли зібрати проти козаків озброєних людей з околиці, вони забрали здобич на чайки й поплили назад.

Султан, почувши таку новину, попав у страшну лють і жаль; він велів повісити великого везиря Насух-башу»...

В черговому році козаки напали на побережжя під самим Царгородом. Турецька фльота наздігнала їх при устю Дунаю, але козаки вдалися з нею в бій, розгромили її, взяли в полон турецького адмірала, а захоплені галери спалили під Очаковом.

В 1616 р. козаки знову розгромили велику частину турецької фльоти при самому Дніпровому лимані. Турецький адмірал ледви втік з життям, а в козацькі руки попало кільканацять турецьких галєр і біля сотні човнів. Козаками проводив гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, перший з черги великих вождів, політиків і дипльоматів, що їх видала козаччина.