НАРОДНИЦТВО І УКРАЇНОФІЛЬСТВО

Українське «народництво»

Смерть царя Миколи І, що не могучи перенести поразки в т. зв. кримській війні, отруївся, була гаслом до заведення ліберальнішої системи в управі Росією. Цар Олександер II мусів піти на шлях суспільних реформ, з яких найважнішою було скасування кріпацтва. Почалося з амнестії для політичних вязнів і засланців, а в їх числі для членів Кирило-Методіївського брацтва. Куліш, Костомарів, Білозерський та Шевченко знову сходяться, а хоча не на рідному, а петербурському грунті, то молодечі думки про волю й освіту для народу не покидать «братчиків» ні на хвилину. Ореоля мучеництва за святу справу й слава геніяльного поета, окружає тепер Шевченка й зєднує йому однодумців навіть серед московського громадянства. Гасло визволення селян з кріпацтва проповідуване Шевченком, стає гаслом дня; підтримують його вагу й безпоседні «Народні Оповідання» Марка Вовчка (Марії Марковички), що саме тоді зійшла як нова зоря на горизонті українського письменства. Тургенєв перекладає «Оповідання» на російську мову й вони стають не тільки грімким обвинуваченням старого суспільного ладу, але й основою могутнього напрямку серед української й московської інтелігенції, т. зв. «народництва».

Та оскільки російське «народництво» мало суто соціяльний характер, то його українська відміна мала ще й яскраву національну закраску. В однаково тяжкому положенню, як суспільно-економічне становище українського селянства, була його мова та історична традиція, й рятуючи перше треба було йти назустріч другому. Україна демократична, як співав Шевченко «без холопа й без пана», Україна запоріжського козацтва, стала тепер ідеалом українських народників, що так ще недавно захоплювалися Україною великих князів та гетьманів. Місце старих літописів і дворянських документів зайняла тепер народня поезія, козацькі думи, як еманація старого українського демократизму.

Зразу осередком народницького руху стає Петербург. Тут живе Шевченко, тут працює Костомарів і Куліш, що на кошти українських багатіїв Тарновського й Галагана закладає друкарню й налаштовує видавничу справу. «Записки о Южной Русі» та перша й одинока в своїм роді історична повість «Чорна Рада» — Куліша, твори письменників українського відродження (Котляревського й Квітки) та сучасних (Шевченка, Марка-Вовчка), перші українські проповіди о. Василя Гречулевича, були літературним викладниками того українського народництва. Нарешті вдається українській кольонії в Петербурзі створити перший літературно-науковий місячник «Основа». А хоч він удержався всього тільки два роки (1861—62) то його вага для українського руху першорядна. Окрасою журналу були в першу чергу твори Шевченка, Костомарова, Куліша й Марка-Вовчка, але на її сторінки попадали й праці співчуваючих українській справі москалів. В «Основі» почали свою літературну й наукову працю такі українські письменники, як Антонович, Руданський, Кониський, Свидницький та інші.

Особливо характеристичною для тогочасних настроїв була «Моя сповідь» Володимира Антоновича. Цей польський шляхтич з роду й виховання започаткував своєю «Сповідю» поворот ополяченої української шляхти до народу, з якого вона вийшла, стався батьком і носієм т. зв. «хлопоманства».

«Сповідь» В. Антоновича

«Судилося мені — писав Антонович у «Сповіди» — родитися шляхтичем на Україні. Дитиною були в мене всі навички паничів і довго я тримався всіх станових і національних неприхильностй тих людей, поміж якими виховався. Колиж прийшов час моєї самосвідомости, я розважно оцінив своє становище в краю; я зважив усі недостачі його, всі змагання громади, серед якої доля мене постановила й побачив, що моральне її становище не має виходу, коли вона не відцурається своїх думок, своїх бундючих замірів на край і національність. Я впевнився, що ті поляки-шляхтичі, що живуть на Україні, перед судом власної совісти, мають тільки два виходи: або полюбити народ, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами й вернутися назад до тієї національности, що її колись відцуралися їх предки, та запопадливою працею і любовю, по спроможности, спокутувати те лихо, що заподіяли народові, який вигодував стільки поколінь вельможних зайд, і котрому ці зайди, за його піт і кров віддячували огидливістю, наругами, негіошануванням його віри, звичаїв, моральности й особи. Колиж на такий крок бракуватиме в поляків сили, то слід їм перебратися на польську землю, заселену польським народом на те, щоб не додавати зі себе в краю ще більше дармоїдів та лякатися сумних докорів самому собі за те, що і я зайда, плянтатор, живу з чужої праці, заступаю стежку до розвитку тому народові, до якого хати я заліз некликаний, непроханий, та ще й належу до того табору, що дбає про припинення розвитку народу-автохтона. Але я вибрав перший вихід. Бо хоча я був попсований шляхетським вихованням, звичаями й мріями, але мені легше було відректися від них, ніж від того народу, серед якого я зріс, який я знав, котрого важку недолю я бачив на власні очі. Цей народ я полюбив більше, ніж власні шляхоцькі навички й мрії. Я... стався «перевертнем».

Слідом за Антоновичем стало таких «перевертнів» більше.

«Громади» на Україні

Вслід за першою українською «громадою» в Петербурзі, почали творитися анальогічні гурти з такимиж завданнями скрізь по Україні — в Києві, Чернигові, Харкові, Полтаві та інших українських містах.

Звичайно починали справу студенти висілих та середині шкіл, а там приставало до гурту й старше громадянство. Діяльність «громад» була більш за все культурницька, хоча тут і там попадають спроби політичного характеру. «Громадівці» дбали про народню освіту, шкільництво, поширення української книжки й дорогою відчитів, концертів та драматичних вистав, старалися ввійти в безпосередній звязок з масами. Самі вони, як «народники» з душі й переконання, пробували виявляти це й назверх. Тому одягалися по народньому, співали українські пісні та заводили звичку й поміж собою розмовляти по українськи. Та головною працею громадівців і співчуваючого їм громадянства була пропаганда розкріпачення селян.

Знесення кріпацтва

Вже в рік по вступленню на престіл заявив цар Олександер II представникам дворянства, що він думає взятися за постепенне але неминуче скасування кріпацтва. Мають селяне розкріпачитися самі, краще це зробити тим, що мають владу. На прикінці 1856 р. утворився при царському уряді потайний комітет, що мав підготовити реформу селянської справи, «повільну, без крутих і різких переворотів, по докладно й дбайливо обміркованому пляні». Першими з дворян, що заявили готовість добровільно порозумітися з селянами, були дідичі литовсько-білоруських губерній. Видно, що натиск з долу й вплив «народницької» пропаганди, позначився в тих губерніях найрізкіше. Цар приняв заяву білорусько-литовських панів до відома й звелів заснувати по губернських столицях спеціяльні комітети для обміркування метод реформи. В 1858 р. справа скасування кріпаччини зробилася питанням дня й проводилася явно-славно по всім губернським комітетам і головному в Петербурзі. Нарешті дня 19 лютня 1861 р. Державна Рада приняла й оголосила дорогою царського маніфесту закон про знесення кріпацтва. Воля дісталася селянам не даром. Подібно як у Галичині, селяне мусіли заплатити за землю, на якій, колись працювали на панів, а тепер мали працювати на себе. При цьому, колись поміщицьку а тепер селянську землю, оцінено дуже високо й селянам довелося заплатити за неї майже вдвоє стільки, що вона була варта. На Україні розділено землю в той спосіб, що на голову припадало 2—6 десятин землі, але ціла маса селян, що досі працювала по панських дворах, як прислуга, опинилася без земельного наділу. Позатим, нібито звільнених селян поставлено під особливу опіку адміністрації й звязано свободу їхніх рухів з волею громади, до якої вони належали. Не знесено теж понижуючої кари різками, якої вже не було для інших суспільних кляс. Все те викликало невдоволення, навіть чинний спротив серед селянства та неприхильні урядові настрої серед радикальної інтелігенції. Селяне зрозуміли, що їх обманено, повної волі не дано, а землю за дорогі гроші продано. На тому грунті змоглася суспільно-революційна пропаганда «народників» та настороженність уряду, вслід за якою пішли реакційні репресії.

Національний характер українського народництва насторожив проти себе не тільки московську владу, але й спочуваюче йому дотепер московське громадянство. Бож як не ліберальні були вони під суспільним оглядом, то під національним вони були такіж ряні обрусителі, як і найскрайніші реакціонери. Словянофільство в їхньому розумінню було тільки покришкою для русофільства, а мрія Пушкіна про те, що «всі словянські ріки повинні влитися в московське море» була основою їх світогляду. Вже з 1861 р. починається нагінка на українство й то збоку його дотеперішних «союзників». Як москалі так і поляки, без огляду на свою партійну приналежність, почали доказувати, мовляв українство це ніщо, як відміна польщини чи московщини, українці це ніякий народ, але польське або московське племя й підтримувати розвиток української культури, це все одно, що йти на руку «Германській інтризі», що завзялася на поляків чи москалів і т. д. Що вже говорити про поляків чи москалів, а то й жиди на Україні підняли крик проти «українського сепаратизму».

Загострив положення вибух польського повстання в 1863 р. Польська повстанча агітація, хоч і не мала особливого успіху серед правобережних українців, а навіть спровокувала поворот частини спольщеної шляхти до українства, все таки насторожила проти нього уряд та поліцію. Вслід за паперовими напастями московських публіцистів, посипалися на українців куди дошкульніші урядові репресії. Московський публіцист Катков підняв крик, що як попустити українському рухові, то скорше чи пізніше треба буде мобілізувати військо проти українських сепаратистів. Його крик підхопили поменчі газетярські підголоски, а за ними все московське громадянство зайнялося полумям нечуваного шовінізму. З усіх усюдів посипалися доноси на українських діячів, мовляв вони, під покрищкою культурницької праці, готуються до «відколення України від Росії». Даремне бився в груди Костомарів, даремне заявляли такі люди, як Антонович, Рильський, Житецький, Чубинський, що вони «вживають всіх своїх сил тільки на те, щоби дати народові освіту й громадське усвідомлення». Українські «громади» порозвязувано, членів поарештовано, а багатьох, по довгих слідствах і судах, позасилано до північних губерній Росії. Короною репресій був славний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва з 1863 р., яким заборонено видавати популярні книжки українською мовою, мовляв — «не було, нема й бути не може ніякої української мови».

Хто з українських діячів злякався й «навернувся», хто пішов у підземелля, а хто звернув увагу на Галичину, що відзискавши в 1860 р. конституцію стала захистом для дальшого культурно-національного українського життя.

«Жвавий український рух тим способом раптом припинено й пригноблено саме серед його розмаху. Але це мало той наслідок, що він з Росії перекидається до Галичини; перший оце раз за стільки віків, починається поворотний культурний рух зі східньої України на західню, тим часом як перед тим, під натиском польського панування, живіші елементи з західньої України відпливали на схід» (М. Грушевський).

Шевченко

Велика популярність Шевченка, як геніяльного поета а почасти громадського діяча, не йшла в парі з належною оцінкою його ваги для України. Загально підкреслювалося Шевченкове народолюбство й словяно- а навіть польонофільство, ненависть до кріпацтва й патріотизм, а доволі рідко говорилося про нього, як про першого й найбільш безкомпромісового ідеольога української, державної самостійности. Кирило-методіївське брацтво, до якого належав молодий Шевченко було еманацією національно-політичного світогляду, на який здобулася в 40-х роках духова верхівка тогочасного українства. Костомарів, як звязковий поміж Харковом і Києвом, прийшов до кирилометодіївців з словянофільськими ідеалами лівобережних масонських льож і тайних товариств, але під політично-національним оглядом він чимало завдячував Шевченкові. Вже в перших своїх поемах «Сон» та «Кавказ», що їх Шевченко читав Костомарову, був ясно, хоча й поетично сформулований ідеал політичної незалежности України. Той самостійницький елємент, що пробивався в енунціяціях кирило-методіївців, це власне вклад Шевченка в програму першого політичного угрупування на Україні. Протягом свого важкого життя Шевченко міняв чи пристосовував свої погляди до ріжних питань, але ідеал державної самостійности України присвічував йому на кожному кроці, в кожній його думці, слові й ділі.

«І власне з того боку поезія Шевченка має для нас епохальне значіння: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила назавжди можливости існування українського руху як «южно-рускаво» провінціоналізму. Не геніяльний стиль та форма, але політичний зміст поезії Шевченка зробив його національним пророком» (Ю. Охримович).

В противенстві до своїх попередників що як і він плакали на румовищах українського минулого, Шевченко не то що шукав за причинами упадку нації, але находив дороги і засоби для її подвигнення. Пасивність своїх попередників заступив Шевченко активністю борця-революціонера. Уроджений під селянською, до тогож кріпацькою стріхою, під впливом ідеольогії «Історії Русів» і польської визвольницької поезії (Міцкевич) Шевченко дуже скоро найшов місце своїй самостійницькій ідеольогії на перехрестю думок і почувань як до ворогів так і прихильників України в минулому й сучасному, зрозумів теж, чим слід надхнути своїх земляків-однодумців «живих і ненароджених, в Україні й не на Україні сущих».

Бунтуючись і протестуючи проти сучасної йому дійсности, Шевченко вмів не тільки сам зненавидіти її спричинників, але й надхнути тією ненавистю мільйони. Великою, творчою ненавистю, що була тільки відворотною сторінкою великої, безмежної любови Баьківщини. Шевченкові попередники любили теж Україну, та ламали руки над її змарнованим минулим, але бунтувалися тільки проти тих, проти яких влада не заборонювала бунтуватися. Вони оспівували напр. боротьбу України з «бісурменами», з поляками й католицтвом, але похваляли москвофільство українських мас у минулому й сучасному. Шевченко — демократ з походження й переконання, вмів захоплюватися державно-творчими аспіраціями українських гетьманів, що дорогою монархізму змагали до незалежности України, різко осуджуючи демократизм і демагогію тих діячів українського минулого, що йдучи назустріч всяким «чорним радам» козацької черні, підготовляли й закріплювали грунт під її царо- й москвофільство, Шевченко апотеозує напр. Хмельницького, за його повстання проти Польщі, але не може йому вибачити переяславського трактату з Москвою. З однаковою любовю розсипав він світла на тих сторінках української історії, що свідчили про самостійницьке змагання її діячів, з однаковою теж ненавистю громить «грязь Москви, як і варшавське сміття». Шевченко не докоряє Мазепі за «зраду» Москви, як докоряли йому його сучасники й наслідники, але тільки за те, що не найшов спільної мови з «хвастівським полковником Палієм», щоб одностайно стати проти всіх ворогів України, без огляду на те, кого вони собі обібрали на союзника.

Хмельницький першої доби, Дорошенко, Мазепа, Полуботок, оце герої Шевченкового самостійництва, проти яких ставить під суд таких, на його думку прислужників Москви, як «дурний гетьман» Скоропадський, «дурний попович» Самійлович та Розумовський, що «лизав мов собака патинки цариці». Підкреслюючи промахи, осуджуючи нерішучість і пятнуючи національну зраду в усіх її формах, як у минулому так і сучасному, Шевченко жде і вірить у прихід українського Вашингтона, вірить у те, що «домовина розвалиться, а зпід неї встане Україна», й тому закликає в свому «Заповіті» — «порвати кайдани й вражою злою кровю окропити волю». Борітеся — поборете, було гаслом життя і творчости Шевченка, воно теж сталося його заповітом для грядучих українських поколінь.

Таким бачимо Шевченка сьогодня, але його сучасники й безпосередні наслідники, можна сказати, не зрозуміли Шевченкового самостійництва й не поквапилися піти за його дороговказами. Вгинаючися під тягарем умов політичного життя, тікаючи перед нагінкою московського шовінізму й репресіями уряду, вони перейняли від Шевченка тільки те, що «можна», а «з великого революціонера» духа зробили апостола льояльного братерства й згоди». (Ю. Охримович). Далеко від Шевченкової ідеольогії відбіг Костомарів у «зрілому» віці своєї письменницької праці й громадської діяльности, по свойому, по «хуторянськи» інтерпретував Шевченкову музу Куліш.

Народини українофільства

Українці заскочені московським шовінізмом і поліційними репресіями, відбивалися як могли. Залякані ворожим наступом, вони принишкли й пробували, на сторінках «Основи» представити український рух, як чисто культурницьке, аполітичне явище. Дехто навіть поспішився з заявами льояльности, аби тільки вороги відчепилися. Тим разом лиху прислугу зробив українській справі Костомарів. Той сам, що в 40-их роках, як ідеольог кирило-методіївців голосив ідеали українського «федералізму що відзначався яскравим автономізмом, майже самостійництвом, республиканізмом і суспільним радикалізмом», в 70-их рр. стався ідеольогом безполового, аполітичного «українофільства».

Правда, Костомарів відступав з позицій своєї молодости не відразу. В статтях російського «Совремєнніка» й української «Основи» він ще боронить тези про право кожного народу на державну самостійність і на кожному кроці підкреслює культурно-національну окремішність українського народу, мовляв «хай ні поляки ні москалі не вважають за свої земель, заселених українським народом». Та де далі тим низше опускає Костомарів свій національний стяг. Він перестає писати по українськи, зриває звязки з галичанами та проповідує ідеали повної й беззастережної льояльности владі. «Людина, що в 40-их роках говорила, що перед Росією є тільки дві дороги — або перетворитися в федерацію незалежних націй, або розпастися на кілька держав, український самостійник і республиканець 40-их років, в 70-их рр. проповідував повну льояльність кожному петербурському урядові та його обрусительній політиці» (Ю. Охримович).

В противенстві до безкомпромісового самостійника Шевченка й федераліста, а відтак льояльного російського патріота Костомарова, третий з кирило-методіївців — Куліш, виступає виразником політичного москвофільства. В «Чорній Раді» та низці пізніших творів, він виказує нездатність українців до самостійного життя, а зєдинення України з Росією вважає одиноким рятунком для неї. Захоплений українською культурою, Куліш показує на державно-творчі спосібности москалів, з якими нема чого українцям й боротися на політичному полі. Він повірив і других заставляв вірити, що в межах московської державної системи найдеться місце на буйний розвиток української культури, головнож мови, якій признавав куди більші прикмети, як московській. Колиж указ проти української мови з 1876 р. примусив його зневіритися в можливість розвитку української культури впоряд з московською, тоді він, не перестаючи бути політичним москвофілом, вдарився в звязки з поляками, а коли й на них завівся, пробував орієнтуватися на... Туреччину. А хоч Куліш був тільки культурником, то його експерименти мали таки вплив на оточення, й викликаючи хаос, остаточно причинилися до витворення типу культурних «українофілів», що були політичними «москвофілами»; Остаточно Куліш і Костомарів стали духовими батьками українофільського, аполітичного культурництва, що ознаменовує національне життя Придніпрянщини протягом чергового трицятиліття.

Обєднуючи в собі доволі різношерсті елєменти, від консерватистів і монархістів до правих соціялістів, українські «громади» тих часів кермувалися в свойому народолюбстві радше соціяльними, аніж національними мотивами. Любов до українського минулого, в якому на перший плян висовувалося козацтво (козакофільство) захоплення на-родньою мовою й побутом, дуже часто обмежувалися в тих українофілів до романтичних акцесуарів у роді козацької чи народньої ноші, співання народніх пісень а то й вживання народньої їжі, головнож славного «українського борщу». Дехто з них мріяв про запоріжську Січ, про щось у роді козацької республики, але ніхто не виходив поза мрії. Позатим всі вони, а бодай видатніші з них працювали на полі української культури (етнографії, археольогії, історії та літератури) але все і всюди підкреслювали аполітичність своєї праці, головнож відхрещувалися від марева «українського сепаратизму» й то не тільки з ляку перед царською поліцією. З часом, коли крик московських шовіністів притих, а цензура на українські видання помякшала, зазбручанські «українофіли» насмілилися оживити свою літературно-научну діяльність. Тоді то на чоло українських міст висовується престольний Київ, на якого університеті вспіло вже вирости нове покоління наукових та громадських працівників. Вони то, приспавши своїм «культурництвом» чуйність центральної влади, виєднали дозвіл на закладення в Києві відділу петербур. «ГеографічногоТовариства» (1872), що на кілька літ зробився осередком наукового українознавства. Рівночасно оживає й скріплюється новими іменами (Мирний-Рудченко, Старицький) українська література, а свіжий і великий талант Миколи Лисенка виводить на концертову естраду й сцену (опера «Різдвяна Ніч») українську музику. Не прогавлює пригожого моменту й український театр.

Указ 1876 р.

Та не вспіли ще київські «громадяне» як слід розмахнутися, коли марево «українського сепаратизму» викликало проти них нові репресії уряду. На доноси, що їх почали слати до центрального уряду платні й безплатні агенти московської поліції, створено в 1875 р. спеціяльну протиукраїнську комісію, її душею стався куратор київської шкільної округи Михайло Юзефович, що ще в 1874 р. подав на українців донос, мовляв вони змагають до створення «вільної України в формі республики, з гетьманом у проводі». Комісія працювала коротко, але рішуче. Прийшовши до переконання, що «допустити окрему літературу на простонародньому українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хочби й у далекій будучности, України від Росії», вона рішила розвязати київський відділ «Географічного Товариства», а його членів і співробітників, як теж і всіх активних українців зтероризувати індивідуальними репресіями. Короноюж праці тої комісії був ганебний царський указ, підписаний Олександром II. 18 травня 1876 р., що поклав три печаті на українську культуру. Силою цього указу заборонено було друкувати українською мовою не тільки книжки, а й тексти під нотами, виставляти українські театральні пєси та прилюдно співати українські пісні! Таж сама комісія тодіж таки, рішила підсилити «пособія» на москвофільську пропаганду в Галичині, куди якраз і перенесено точку тяжести всеукраїнського національного руху. Указ з 1876 р. мав ще й той наслідок, що з України почалася політична еміграція за кордон, а її передвісник Михайло Драгоманів створив на вільній швайцарській землі свого роду культурно-політичну амбасаду поневоленої України.

Михайло Драгоманів

На тлі аполітичного й асоціяльного українського культурництва 70-их рр. підіймається постать Михайла Драгоманова, як дороговказ нової політичної думки. Драгоманів, нащадок дрібного полтавського дворянства, виявив себе зразу як студент, а з початком 70-их рр. як приват-доцент київського університету. Ліберал і народолюбець з уродження, в ранній молодости підпав під вплив поезій Шевченка та соціялістичних теорій Герцена, Бакуніна, Чернишевського і західньоевропейських марксистів. Як велика частина тогочасної молоді, був молодий Драгоманів суспільним радикалом-марксистом, а щойно в другу чергу українським патріотом. Останнім зробився він якраз через свій вроджений і набутий освітою демократизм. Свою громадську карієру почав як член київської «Старої Громади» з обовязуючого в ті часи культурництва. На спілку з істориком В. Антоновичем видав він у 1873—4 рр. перший і половину другого тому «Історичних пісень українського народу» (очевидно по російськи). Поминаючи самозрозумілі в умовах того часу хиби й методичні недотягнення, була ця публікація, як каже Франко «світлою спробою історичної систематики й критики» памятників української устної словестности, що й удостоїлася т. зв. уварівської премії петербурської Академії Наук. З черги видав Драгоманів «Українські перекази й оповідання», для яких використав етнографічні записки таких збирачів, як Степан Руданський, Павло Чубинський, Іван Манджура та інші. Зпід його молодого пера вийшла популярна українська брошура «Про козаків, татар і турків» та прочитаний на третьому археольогічному з'їзді реферат про «Лицарські відгомони в українській народній поезії». Рівночасно писав Драгоманів публіцистичні статті в петербурському «Вєстніку Європи». Особливий натиск у тих статтях клав він на культурно-політичні відносини в Галичині, з якої діячами познакомився ще пічас своїх університетських подорожей в 1871-2 рр. В львівській «Правді» з 1874 р. помістив він статтю про «Літературу російську, великоруську, українську й галицьку», де йдучи слідами Куліша й других українських культурників, ррзсновував думки про можливість розвитку української культури, під спільним общеруським дахом. Подорож Драгоманова по Галичині й Закарпаттю в 1875 р. дала йому приблизне уявлення про західньо-український культурно-національний рух, та його боротьбу з штучно годованим москофільством. З неї привіз він м. і. збірку оповідань О. Федьковича, яку видав у Києві з передмовою про галицько-українське письменство. Доноси галицьких кацапів насторожили російську поліцію, що подбала врешті про те, щоби усунути Драгоманова з університетської катедри. Сталося це на передодні царського указу з 1876 р. З доручення київської «Громади» Драгоманів. кинув Київ і виїхав за кордон.

Дорогою через Львів і Відень, де він видав російську брошурку «До питання про українську літературу», опинився Драгоманів у Женеві. З того часу зробилася Женева центром українського політичного руху й своєрідньою амбасадою України в Західній Европі, на протяг цілого двацятиліття. Тут написав Драгоманів цілу низку публіцистичних статтей, брошур і книжок, відсіля утримував звязки з Галичиною й Придніпрянщиною, тут він і виріс до децидуючого фактора в тогочасному й майбутньому українському русі.

Свою публіцистичну діяльність почав Драгоманів як далекий епігон кирило-методіївців, з яких програми приняв ідею словянської федерації, виключаючи момент українського месіянізму в Словянщині а словянського в світі. Познакомившися з німецьким «напором на схід» прийшов Драгоманів до переконання, що йому треба протиставити федерацію народів східньої Европи, замкнених у межах Австро-Угорщини й Росії. Рівночасно намагався він усіми силами й засобами, «зевропеізувати» українське громадянство в дусі пануючого тоді в Европі соціального радикалізму й космополітизму. «Розвинувши ще в Києві широку діяльність у тодішніх тайних Громадах, стояв він рівночасно близько до «українофільського» і до соціял-революційного народництва та до тодішних лібералів-общеросів, але ідейно не пристав ні до одної течії, тільки весь час працював над синтезою всіх цих напрямків, що незабаром вилилася в форму українського громадівства — федералістичного соціялізму» (Ю. Охримович). Та оскільки на зазбручанському грунті параліжувало його вплив задомашнене «українофільство» з його консерватизмом і рахунком на льояльність, то куди кращими успіхами могла похвалитися його акція на галицькому грунті. Тут він трапив до переконання поважного відламу української молоді, що в її проводі станув такий талант і титан праці, як Іван Франко.

Видавана Драгомановим у Женеві на кошт його київських земляків, але всупереч їх політичним аспіраціям «Громада» станула на становищі потреби національної самостійности всіх народів російської імперії, але не проповідувала гасел безоглядного сепаратизму українців, як у Росії так і в Австрії. В першу чергу треба змагати до здобуття й поширення конституційних свобід, щоби еволюційною дорогою довести до федерації народів.

Як демократ і соціяліст, а в першу чергу як член поневоленої Москвою української нації, стався Драгоманів першим і довший час одиноким критиком офіціяльної Росії. В пору, коли більшість російських демократів мовчки акцептувала обрусительну політику московського уряду і громадянства, він перший запротестував проти неї, перший теж здемаскував «визвольну» політику Росії щодо південних словян. Драгоманів перший розкрив Европі очі на Росію, проголосивши в чотирьох европейських мовах полумяний протест проти указу з 1876 р., що стався угольним каменем української пропаганди й інформації в західній Европі.

В брошурі «Пропащий час» доказав Драгоманів, що Україна на свойому добровільному приєднанню до Москви все втратила, а нічого не зискала, та що українська молодь мусить станути до боротьби з московським впливом на Україні. У статті «Історична Польща і російська демократія» доказував Драгоманів, що майже всі російські соціялісти, від чолових теоретиків до рядових революціонерів, ніколи не поважилися признати українському народові права на політичну й національну незалежність, а більшість з них попросту визнавала теорію Валуєва, мовляв «не було, нема й не може бути» ніякої України. Те саме закидував Драгоманів польським демократам, що, не дивлючися на московський гніт над поляками, тільки про те і думали, якби то осідлати український народ.

Розправившись з фарисейством російської й польської демократії, Драгоманів з неменшою гостротою накинувся на хиби й недомагання українського руху. В першу чергу дісталося від нього аполітичному українофільству йогож таки земляків, культурницьким теоріям Костомарова та політичному москвофільству таких культурних українофілів, як Куліш, Потебня, Антонович, Сумцов та інші. Костомарова та Антоновича пятнує Драгоманів за їх москвофільське насвітлювання української історії, через свідоме й послідовне промовчування протимосковських змагань козацької старшини. Рівночасно в українських діячів і письменників національного напрямку критикує Драгоманів їх національну формалістику, за якою не криється суспільно-громадська суть. Драгоманів гостро критикує таких українських діячів, як напр. Кониський, що кооперуючи з поляками на галицькому грунті, мріяли навіть про відірвання України від Росії, але не подбали про те, щоби на зазбручанському грунті заснувати якусь нелегальну, самостійницьку партію, мовляв її не треба, бо за українців думає... Бісмарк. Душа Драгоманова бунтувалася проти типового для українців «самобутництва», тобто безкритичного боготворення чогось тільки тому, що воно українське. Заслонюючи очі на власні слабости й недомагання, українці облегчують тим самим боротьбу з ними їхніх противників. Не переконували Драгоманова нарікання його земляків на москалів і поляків, мовляв тільки вони винуваті в незавидному положенню України. На думку Драгоманова багато завинили самі українці, своєю байдужністю, пасивністю й безхребетністю. «Нам треба поступових гасел, нам треба заблиснути наукою і чином, щоби весь світ зглянувся на нас» — писав Драгоманів. Осуджуючи національне свідомих земляків, громив Драгоманів і лібералів-общеросів українського походження за те, що вони відсахнулися від рідної нації й працювали під чужими прапорами. Він закликав їх, щоби вони вернули на лоно рідного народу й провадили пропаганду суспільних реформ українською мовою і на рідних основах, навязуючи ідеї західньо-европейського соціялізму до українських визвольних рухів XVII—XVIII ст. Він закликав до закладення української соціялістичної партії, яка, поруч пропаганди за соціяльне визволення, велаб її за визволення національне й політичне. Одним з перших бачив Драгоманів потребу нац. освідомлення міського пролєтаріяту, бо «кожна людина, яка покинула Україну, кожне слово, сказане не по українськи, кожна копійка, видана на неукраїнську справу є великою втратою з народньої, мужицької скарбниці, яка при нинішних порядках нізвідки не вернеться і за яку доведеться важко розплачуватися нащадкам».

Особливі заслуги поклав Драгоманів для розвитку української політичної думки й прочищення атмосфери в закацапщеній Галичині. Йому то вдалося частину москвофільської молоді перетягти до українства, а другу частину, до решти згангриновану, — здемаскувати. Галицьке рутенство, льокальний галицький патріотизм, обскурантизм, назадництво та льоялізм, усі «сім гріхів» тогочасного галицького громадянства найшли в Драгоманові свого непримиреного ворога.

Підсумовуючи висновки з критики Драгоманова, нетрудно дійти до його позитивної політичної програми, що поклала незатерте тавро на дальшому розвиткові українського руху й політичної думки. Є це: глибока синтеза національного й міжнароднього елєменту на грунті строгого демократизму; розуміння українства як національно-політичного руху, радикалізм та послідовний демократизм у справах національної політики й нарешті — всеукраїнство.

Українство в польських державно-творчих концепціях

Постійно підкреслювана аполітичність українського руху 60—80-их рр. хоч і не позбавила його ваги політичного чинника, але відібрала його діячам ініціятиву та позбавила активности. В пору, коли тогочасне українство свідомо обмежилося до культурництва верхів і статичного етнографізму мас, Україна, як державно-політична проблема, сталася одною з точок політичної програми, змагаючихся за її територію сил Польщі, Росії, Австрії, Німеччини, а спорадично — Франції, Англії а навіть Туреччини.

Особливою інтензивністю щодо тактики й агресивністю щодо територіяльного засягу відзначалася «українська програма» поляків. В її основу лягла історична традиція приналежности українських земель до колишньої Річипосполитої, а змагання до відбудови Польщі в границях зперед 1772 р. штовхало польських політичних діячів на експерименти, що хоч різні по формі, по суті мали на увазі, невідхильну інтегральність українських земель з Польщею.

Всі ті програми, як слушно підмітив польський публіцист Л. Васілєвскі «виходили з егоїстичних інтересів Польщі, подібно як російські й австрійські програми, але з тою ріжницею, що коли останні можна було переводити в життя при допомозі політично-адміністраційних засобів, то польські програми були назагал теоретичні».

Як теоретичні й обовязуючі щойно в далекій майбутности були вони доволі ліберальні, але їх «ліберальність» кінчалася там, де, як приміром у Галичині, зявлялися для поляків можливости їх практичного пристосування, й хочби частинної реалізації. Тимто й ріжниця поміж «українською політикою» поляків у Галичині була така велика в порівнанні з тою-ж політикою на зазбручанській Україні. В результаті одна компромітувала другу, польські діла в Галичині дезавували польські слова за Збручем.

Вже перше польське повстання проти Росії в 1831 р. підготоване на українському грунті ідеалами т.зв. «української школи» в польській літературі, повинно було переконати поляків, що історична традиція польсько-українських взаємин, радше виключала аніж уможливлювала українську кооперацію з поляками в повстанчій акції. Гасло «вільні з вільними, рівні з рівними», кинуте повстанчими агітаторами, надто вже відбивало від недавного минулого й тогочасної життєвої дійсности. Та, ані невдача першого повстання, ані явно вороже становище української маси до спроб відбудування історичної Польщі, не заставили поляків зрезигнувати з мрій про українську кооперацію. Для їх реалізації вони не жалували слів, а польські політичні угрупування в краю й на еміграції просто переліцитовувалися в ліберальности щодо українців.

В маніфесті польського Центрального Комітету на еміграції читаємо між іншими:

«Нас позбавили політичної егзистенції силою. Ми ніколи не визнавали і не можемо визнати цього насильства. Тому ми не визнаємо ані нових кордонів, ані урядів, спертих на румовищах нашої волі. Для нас нема поділеної Польщі, для нас Польща є одна, та, яка полягає на зєдиненню Польщі, Литви й Русі, без ніякої гегемонії котрогонебудь з тих народів. Виходючи з того становища, ми змагаємо до відбудування Польщі в її давніх межах, залишаючи народам, що мешкають у тих межах, то є литовцям і русинам цілковиту свободу залишитися в союзі з Польщею або улаштувати себе після власної волі».

В маніфесті Жонду Народового, проголошеному в цвітні 1863 р. по українськи до «селянського народу Поділля, Волині й України», говориться про вживання української мови в школах, судах і земських урядах. В черговому універсалі, з травня тогож року, говориться про забезпечення «братнім народам Литви й Руси як найширшого розвитку їх національности і мови».

Але всі ті слова були «голосом вопіющого в пустині» супроти діл, якими могли похвалитися поляки на терені Галичини та практики, яку записала історія. Вони нікого не зворушили й польських повстанчих рядів не скріпили загонами «селянського народу Поділля, Волині й України». Українці з походження, що боролися й гинули в польських повстанчих рядах були з політичного переконання поляками, або москалями, як отой старшина Потебня, що згинув у повстанню, приєднавшись до нього, як російський опозиціоніст.

Не диво, що по такому досвіді, російські поляки вичеркнули українську позицію з своїх концепцій і щойно Польська Партія Соціялістична, змагаючи до соціяльної революції й політичного перевороту в Росії, пригадала собі цю невикористану дотепер позицію. Правда, в своїй програмі з 1892 р. П. П. С. стаючи на грунті Польщі зперед 1772 р. говорить про «повне урівноправнення національностей, що входять в склад польської Річипосполитої на основі добровільної федерації», але в свому дальшому розвитку П. П. С. піддала свою українську сторінку основній ревізії.

В пропагандивній брошурі, П. П. С., виданій в 1901 р. п. з. «У спільному ярмі», в главі присвяченій Україні, читаємо м.і.: «Нашим обовязком є переконувати всіх українців, що тільки відокремлення України від Росії забезпечить українському народові свобідний розвиток. При тому ми повинні освічувати їх щодо вартости брехонь, поширюваних (російським) урядом про поляків і вияснювати їм, що польським соціялістам є далекі якінебуть заборчі змагання. Подібно, як ми змагаємо до незалежної Польщі для себе, бажаємо теж, щоби й українці здобули незалежність для своєї батьківщини, що з огляду на свій простір є вповні спосібна до самостійного політичного життя. Хочемо боротися разом з українцями, аж до моменту відокремлення від Росії, а потім, кожний у себе дома, влаштується по власній волі».

Але й ті заклики й обіцянки польських соціялістів прогомоніли без відгомону в українському громадянстві. Воно надто виразно бачило, що польська політика супроти українців, без огляду на конюнктуральні теорії, в життєвій практиці йде по лінії, що її остаточно оформила й поставила як «вірую» польська народова демократія. Ця партія, що в потенціональному розумінні існувала як зруб польського політичного світогляду, зорганізувалася в 90-их рр. на галицькому терені й тут не тільки виявила свою політичну теорію але й практику. Подібно як загал польських політичних угрупувань вона виключала яку-небуть дискусію на тему можливостей еманципації українства зпід гегемонії історичної Польщі. Для неї Київ був у рівній мірі польським містом, як Варшава й, виключаючи від політичної дискусії українців, вона воліла переговорювати з московськими реакціонерами, а тимчасом, на галицькому грунті, підтримувати упадаюче москвофільство. Народові демократи, прозвані теж вшехполяками, оцінювали москвофільство як слід. Бачучи в ньому тільки негативні елєменти, рішили використати їх проти українського, народовецького «сепаратизму». Позатим в своїй практичній політиці на галицькому грунті вони пристосували до українців засоби безоглядної екстермінації. Очевидно, тим вони поширили стан польського посідання в Галичині, будовою польських шкіл і костелів «на кресах» в поважній мірі ослабили український елємент, але остаточно причинилися до його отверезіння й консолідації. Будучи практичною ілюстрацією до українофільських теорій поляків, вони насторожили українську чуйність і оберегли український елємент від деморалізації. Під тим оглядом були вшехполяки куди кориснішим противником, аніж «союзниками» українців були польські ліберали й соціялісти.

Чорна реакція, що почалася в Росії з моменту вбійства царя Олександра II, в першу чергу окошилася на «українських сепаратистах». Тому то вони, закинувши всякі політичні мрії, з тим більшою силою налягли на науку, головнож українознавство. В 1882 р. повстає в Києві «Кіевская Старіна», журнал українознавства, що «по нуждє времені» друкований російською мовою, протривав мало не 30 літ, бо до 1907 р. в якому перемінено його на український літературно-науковий журнал «Україна». Рівночасно не втихала науково-дослідча праця над українознавством у низці офіційних, назверх російських, але складом своїх членів і научними інтересами українських наукових товариств у Києві, Харкові та Одесі. Тому, оскільки 80-ті роки на Україні були «чи не найглухішою добою в історії українського руху, другої половини XIX ст., то все таки за той час виконано велику наукову працю, що стала підставою для пізнішого розвитку української науки, вже в національній формі». (Д. Дорошенко).

У 80-их роках зявилися на обрію українського письменства, що здебільша шукало захисту на галицькому грунті, такі імена й постатті, як Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Володимир Леонтович, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Агатангел Кримський та інші.

Зпоміж них — Грінченко та Кониський розвивають широку громадську, а почасти й політичну, хоч дуже законспіровану діяльність.

Від «свідомого українства» до самостійництва

З елєментів старого, аполітичного «українофільства» й деякої примішки соціяльних та національних гасел Драгоманова, створився на грунті Придніпрівя тип програми «свідомого українства», що його остаточно оформив письменник і громадський діяч Борис Грінченко (1863-1910). Належав він до того покрою українців 80-их рр., що «самотужки, ступінь по ступіню, йдуть по шляху української самосвідомости, працюють серед найгірших, громадських, а часто й особистих обставин, щоби кінець-кінців згуртувати довкола себе порізнене громадянство й рушити в дальшу путь, не одинцем, а тісно згуртованою, компактною масою». (С. Єфремів). В черновецькій «Буковині» з 1894 р. накреслив він політичну програму «свідомого українства». Головне його завдання, це — змагання здобути права для української мови в церкві, школі, судівництві й щоденному обиході інтелігентської верхівки. Вважаючи себе вповні окремішною національністю, «свідомі українці» зпід знаку Грінченка «на сьогодня» не думали про ніякі пляни політичного характеру. Вони вірили, що «прийде колись час, що й Росія загварантує нам так само наші права, як загварантувала їх Австрія галицьким і буковинським українцям». Тому треба змагати до автономії всіх народів Росії на основі централізації як найдрібніших адміністраційних одиниць — повітів, волостей, громад і т. д. В брошурі, виданій по російськи й по французьки, п. з. «Поневолювана нація», свідомі українці не виходять поза ідеал перемінення Росії на конституційну, законоправну державу, з запевненням культурно-територіяльної автономії для України.

Та в міру того, як культурницька, праця українофілів і суспільно-громадська та освітня діяльність «свідомих українців», поширювалися на чимраз то ширші кола придніпрянського громадянства, почала в ньому нуртувати чимраз то виразніша самостійницька ідея.

«Наприкінці XIX ст. виступає на громадську арену нове покоління українців, вихованих у поняттях безкомпромісового українського націоналізму на широкій европейській основі, людей, що вже не задовольняються самою тільки культурницькою діяльністю, а хотілиб добути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, у рамах власних організацій». (Д. Дорошенко).

В 1897 р. на всеукраїнському зїзді представників Громад у Києві, повстає «Загально-українська, безпартійна, демократична організація». Вона поширює організацію й поглиблює працю «Громад» не тільки на Україні, але скрізь, де тільки найшлися українці в більших скупченнях, при чому така прим. петербурська громада переймає на себе звязки українського руху з російськими революційними організаціями й угрупуваннями.

В 1899 р. повстає серед української університетської молоді в Харкові «Революційна Українська Партія», що під проводом Дмитра Антоновича (сина Володимира) вперше викидає гасло самостійности України. Ця партія, обєднавши в собі найактивніший елємент української молоді, створює бази революційної літератури й пропаганди у Львові та в Чернівцях, відкіля т. зв. «бібула» розпливається широкою хвилею по всій Україні. Її то накладом появилася в Чернівцях 1900 р. й розбрилася по Україні многоважна брошура п. з. «Самостійна Україна». Згодом виділюється з Р. У. П-у, що переформовується в соціял-демократичну партію її націоналістична меншість, що під фірмою Народньої Української Партії приступає до видавання в Чернівцях журналу п. з. «Самостійна Україна».

Гасло української державної самостійности, оперте не так на національно-історичній традиції як на теоретичних міркуваннях соціялістичної доктрини, здається ще ширшому українському загалові утопією й мрією, найрадикальніші кола зазбручанського українства видвигають гасло автономії в межах Росії, але згодом усім стає ясно, що це не мета, а шлях і засіб до ціли, до якої змагає відроджене українство.

У вступній статті 1. числа «Самостійної України», що появилося в вересні 1905 р. читаємо м. і.: «Виступаючи в інтересах широких українських мас, дбаємо, щоби сам народ, власними силами виборов собі самостійну Україну, бо знаємо, що тільки під тією умовою ніхто не зможе знову запанувати над Україною, знову видерти всі землі, всі добра з рук українського демосу. Самостійна Україна має бути тією синтезою, тим великим, повним глибокого змісту словом, у якому зосередяться всі думки й бажання рабів, зневажених, щоби стати гідними, всіх українців, щоби стати людьми-громадянами всього світу».

Практично програма «Самостійної України» зясовувалася в союзі українських вільних і самоуправних земель, створених на основі природніх питоменностей й окремішностей, але заселених українським народом. Кожна земля мала творити союз вільних і самоуправних громад. Устрій того союзу українських земель мав би бути суто демократичний, міліція замісць постійного війська й т. д.

Програма «Самостійної України», проголошена на самому передодні всеросійської революції в 1905 р. не найшла собі покищо належної підтримки в колах тогочасних, практичних політиків. Вони, захоплені уступками російського уряду, що з посіву нещасливої війни з Японією пожав бурю революції й мусів проголосити конституційний маніфест (30 жовтня 1905 р.) видвигнули, як реальне домагання, гасло української автономії.

Та ще на довго перед революцією й жовтневим маніфестом царя Миколи Останнього, зазбручанське українство починає переходити в сферу свого нового ренесансу. Розклад московського абсолютизму, викликаний внутрішньою гниллю й натиском революційних зусиль всеросійської конспірації, помічується в українськім життю зростом активности, українське друковане слово, формально заборонене, починає лунати чимраз грімкіше. Українська освітна література починає множитися, закладаються явні українські товариства з законспірованими політичними завданнями, а прилюдні українські маніфестації перестають бути рідкістю.

Особливе вражіння на своїх і чужих викликала українська національна маніфестація в Полтаві, підчас відслонення памятника Котляревському, дня 30 серпня 1903 р. Тоді то зїхалися до Полтави тисячі представників українського громадянства, поміж якими найшлися делегати з Галичини та Буковини. Колиж уряд заборонив читати привіти в українській мові, це викликало бурхливу маніфестацію, що мусіла стросунути основами дотогочасного режіму російської влади на Україні. Неменче імпозантними були ювілеї Івана Нечуя Левицького та М. Лисенка. Чимраз сміливіше домагаються українські земства та ради українських міст заведення української мови навчання по школах. Оживлення, рух, активізація довго придушених сил, росте з дня на день, стихійно.

Московський уряд починає поступатися. Петербурський Синод, що дотепер гнав українське слово з церкви й богослужебних книг, власним коштом видає український переклад євангелія. На прикінці1904 р. рада міністрів починає акцію над облегченням цензурних заборон на українське друковане слово, при чому російська Академія Наук видає свою славну енунціяцію про самостійність української мови та її придатність для цілий науки й літератури. Можливо, що якби не революція, то українство булоб відзискало свої права повільним еволюційним шляхом, алеж революційний зрив і конституційний маніфест царя зробив це одним очерком пера, на що требаб було ждати роки й десятиліття.

Вслід за першою ластівкою волі, що нею був часопис «Xлібороб», видаваний братами Шеметами в Лубнях на Полтавщині, вся Україна покривається білим цвітом українських газет та журналів. Київ, Полтава, Харків, Одеса, Катеринослав, та центри Петербург і Москва, що в них українські громади виявили найбільшу активність, станули тепер у проводі українського видавничого руху й пресової кампанії. Дотепер законспіровані українські партії — Радикально-Демократична, Селянська Спілка та Соціял-Демократична, стаються тепер легальними й проводять свою акцію отверто. Ціла Україна покривається мережею «Просвіт», а в Петербурзі, як наявний знак перемоги, появляється повне, вільне від цензорських шикан видання Шевченкового «Кобзаря».

Весною 1906 р. зібралася в Петербурзі перша Державна Дума. З послів українського походження утворилася Українська Парлямен-тарна Громада. Всіх її членів було поверх сорок; були між ними видатні громадські діячі з інтелігентів, як барон Ф. Штайнгель, Микола Біляшівський, О. Свєчин, Максим Ковальський, Андрій Вязлов, але були селяне, що згодом сталися світочами українського громадського політичного руху (Зубченко, Онацький, Тарасенко, Грабовецький). Петербурська Українська Громада зразу перемінилася на своєрідний політичний центр України, що почав видавати репрезентативно-ідеольогічний журнал для інформації чужинців («Українскій Вєстнік»), та працював з усіх сил над деклярацією про українську автономію, що її мали скласти в Думі.

Та вік першої Думи протривав усього 72 дні. Українські посли, разом з усею парляментарною опозицією, приняли участь у протиурядовій маніфестації, якою був грімкий протест-відозва, підписана у Вибурзі в Фінляндії.

В ході судових репресій вони втратили право вибору до чергової Думи, куди попали люде нові. Й тим разом українська Парляментарна Громада мала понад 40 членів, вона взялася за видавання власного органу «Рідна Справа» та праці над законопроєктом про українську автономію, але по 103 днях нарад і цю Думу розігнали. Друга й третя Дума, обрана вже під натиском уряду й по тяжких репресіях озлобленої реакції, не мала вже в собі осібної української громади послів, хоч тут і там на посольських лавах попадали посли-українці.

Тимчасом московський уряд охолонувши з переляку, що його виявив у перших днях революції, приступив до ліквідації свого «лібералізму». На перший огонь пішли здобутки, що їх у гарячий час революції досягли українці. Закрито багато українських товариств і видань, багато діячів опинилося на Сибірі, а багато виемігрувало за кордон. Широка еміграційна хвиля вдарила тепер на Галичину. На місці залишилися всетаки кадри нової української інтелігенції, що працювали вже не тільки в культурно-освітніх ділянках («Просвіта» та «Українське Наукове Товариство» в Києві) але у сформованому в 1908 р. політичному «Товаристві Українських Поступовців». В порузумінню з партією «трудовиків» та конституційних демократів («кадетів») вони раз ураз видвигали в пресі й на парляментарній арені чергові українські домагання. Прикидаючись щирими автономістами, вони не тратили з ока остаточної ціли, якою була раз уже кинута й поширена в масах ідея — Самостійної України.