ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ
Святославові сини
Святослав перед другим походом у Болгарію поділив свої землі між синів. Найстарший Ярополк мав княжити у Києві, молодший Олег у деревлянській землі, наймолодший Володимир у Новгороді Великім. Але ледви Святослав замкнув очі, вже між княжичами почалася боротьба.
Спір вийшов зразу між Ярополком та Олегом.
Дорадником Ярополка був Свенельд, старий воєвода Ігоря і Святослава. Син Свенельда, Лют, виправився раз на лови й необережно загнався у землю деревлян. Тут здибав його князь Олег, що також був на ловах. Запитався, хто це такий вїхав у його державу. Коли дізнався, що це Свенельдич, виїхав проти нього й убив його. Яка була причина проливу крови, літописець нам не вияснив. Чи звичайна ловецька звада, чи легкодушність Олега або Люта, чи може якісь поважніші спори двох сусідніх князів-братів? Різно можна догадуватися.
Старий Свенельд розгорівся жадобою помсти. Став підбивати Ярополка: «Іди на брата, забери його волость». Ярополк послухав і пішов на деревську землю. Олег вийшов йому назустріч, оба полки зударилися з собою. Ярополкове військо було сильніше і перемогло. Олег пустився втікати до недалекого города Вручого (тепер Овруч). Але не добіг до безпечного захисту. Перед воротами города був вузький міст над глибоким яром. Утікачі стовпилися тут, пхали один одного і несподівано ціла юрба звалилася у дебру. Упало багато вояків з кіньми, коні привалили людей, тут також погиб Олег.
Ярополк увійшов до Овруча і перейняв владу в ньому. Почав шукати за братом і не міг його віднайти. Аж один деревлянин приніс звістку, що бачив, як князя зіпхнули з моста. Ярополк звелів шукати брата. Від ранку до полудня витягали трупів з дебри, врешті знайшли й мертвого Олега. Принесли його тіло і поклали на килимі. Ярополк прийшов, заплакав над смертю брата і сказав до Свенельда: «Бачиш, маєш це, чого ти хотів». Олега похоронено біля города Овруча, могила його стоїть ненарушена дотепер.
Володимир добуває Київ
Третій із братів, Володимир, підчас цієї боротьби перебував далеко на півночі, у Новгороді. Старші брати не вважали його рівним собі, бо мати його Малуша не виводилася з княжого роду; була донькою Малка Любчанина, з города Любеча, й на дворі Ольги була тільки ключницею. Зате Володимир мав прихильників серед міщанства, а дорадником його був його дядько, мудрий і поважаний Добриня.
Ярополк, як забрав землю Олега, задумав узяти собі й Новгород. Може таку раду дав йому Свенельд; князь міг бути тільки тоді сильний, коли володів сам один у цілій державі. Володимир не мав сили боронитися, кинув свою волость і виїхав за море, до Скандинавії. Ярополк осадив у Новгороді своїх посадників. В той спосіб став володарем цілої держави батька.
Але Володимир не думав зрікатися своєї частини. У Скандинавії наняв собі охочих варягів і з ними вернувся до Новгорода. Без труду вигнав з города посадників брата, перебрав у свої руки місто і всі північні землі.
Не вдоволився він цими успіхами, постановив добути собі й батькову столицю, Київ, з нею і владу над цілою державою. По лицарському звичаю попередив Ярополка про боротьбу: «Іду проти тебе, готовся до війни!»
Але війна не велася лицарськими способами. Ярополк зачинився у Києві. Володимир не мав такого війська, щоби добути сильний город і пустився на хитрощі. Почав переговори з Ярополковим воєводою Блудом і наклонював його до зради: «Будь мені приятелем. Як позбудуся Ярополка, буду тебе шанувати, як рідного батька; не я почав проти братів воювати, але він». Блуд обіцявся зрадити Ярополка. Зразу думав убити князя, але не знайшов у Києві нікого, щоби на таке зважився. Тоді удав перед Ярополком, що міщани ворохобляться проти нього і хочуть пустити до города Володимира. Ярополк налякався, потайки вийшов з Києва і пустився втікати. Володимир скористав з того і заняв Київ.
Ярополк заховався у малім городі Родні на усті ріки Росі. Прийшов туди до нього Блуд. Невдовзі наспів й Володимир з військом. Почалася облога. У степовім городі не було припасів, настав великий голод,— пізніше навіть складено приповідку: «біда як в Родні». Тоді зрадливий Блуд підмовив Ярополка, щоби пішов до Володимира і помирився з ним. А тимчасом дав знати Володимирові, щоби зробив засідку на брата. Вірний слуга Варяжко остерігав князя, щоби не йшов до ворожого табору, бо загине. Але Ярополк не послухав і пішов. У хвилині, як він входив до двору Володимира, кинулися на нього два варяги з мечами і так Ярополк погиб.
Такими жорстокими способами вели князі порахунки з собою. Чи самі молоді Святославичі винні були в цій боротьбі, чи вони були тільки знараддям у руках жадних влади воєвод, не знаємо напевно. Суворі і дикі були тодішні обичаї: шлях до влади вів по крові і трупах.
Доля княгинь
В ті криваві часи сумна і незавидна була доля жінок. Жінка була тоді власністю чоловіка, невільницею і слугою свого пана. Жінку купували або брали з добиччю. Ніхто не питався про волю молодої дівчини, — батько віддавав її силою тому, кого їй вибрав за чоловіка. Як умер муж, вдовиця була безборонна і діставалася у руки того, хто брав майно її чоловіка. І навіть княгині не мали більше прав, як їх сестри з народа. Давній літопис малює нам у коротких словах долю деяких княгинь з того часу.
Жінка Ярополка була грекинею, Святослав знайшов її, підчас походу на Візантію у якомусь монастирі; захоплений її красою, забрав її з собою і призначив на жінку синові. Нещаслива княгиня-черниця... Колиж Ярополк погиб, Володимир взяв собі братову за жінку, мав з нею сина Святополка, що пізніше добув собі сумне імя Окаянного. «З грішного кореня лихий плід родиться», завважає літописець.
Другою жінкою Володимира була Рогнідь, донька полоцького князя Рогволода. Коли Володимир опанував Новгород, задумав посватати цю княжну. Рогволод питався доньки: «Чи хочеш віддатися за Володимира?» Але горда Рогнідь відповіла: «Не хочу сина рабині, волю Ярополка», — бо й Ярополк сватався до неї. Володимир рішився пімститися за зневагу. Зібрав військо, напав на Полоцьк, убив Рогволода, а Рогнідь силою взяв собі за жінку. Нещасну княгиню назвали потім Гориславою. Володимир дав їй двір на Либеді, але обоє не могли погодитися з собою, княгиня ненавиділа чоловіка, а він нею нехтував. Одного разу ніччю Рогнідь хотіла навіть убити Володимира, але він якраз збудився і хопив її за руку, у якій був ніж. Князь рішив жінку покарати смертю. Приказав їй убратися у найкращий одяг, як на весілля, та засісти на престолі. Потім увійшов до кімнати з обнаженим мечем, щоби княгиню зарубати. Але Горислава взяла до себе маленького сина Ізяслава і дала йому меч до рук. Коли Володимир наблизився, син вийшов проти нього і сказав: «Батьку, думаєш, що ти тут сам?». Володимир засоромився і сказав: .«А хтож знав, що ти тут» — і кинув меч.
Потім князь радився з боярами, що робити з невірною жінкою. Бояри порадили йому, щоби не вбивав матері свого сина, але дав їй який город на прожиток. Володимир побудував город Ізяславль (тепер Заслав на Волині) і там примістив Рогнідь з сином.
Обєднання держави
Після перемоги над братами, Володимир став одиноким володарем цілої держави, яку полишив його батько. Володіння його трівало від 980 р. до смерти 1015 р.
На початку князювання Володимир мусів покласти багато труду у це, щоби утримати разом різнородні землі і племена. Коли почалася боротьба між Святославичами, дальші землі не почували над собою сильної влади і почали жити своїм окремим життям, як жили колись, у давні часи. Треба було наново силою притягати їх до державної організації. Протягом кількох років Володимир безнастанно був у воєнних походах, з військом виправлявся в різні сторони.
981 р. виправився на Галичину. Тутешні племена хорватів і дулібів ще за Олега признавали владу Києва і навіть брали участь у походах на Царгород. Пізніше дісталися під владу «ляхів», як каже літопис, але коли і в яких обставинах, про це нічого не знаємо. Володимир пішов походом на західні землі і зайняв Перемишль, Червен (на Холмщині) і інші городи.
Того самого року була війна з вятичами; Володимир наложив на них дань від плуга, як платили здавна. Але на другий рік (982 р.) вятичі повстали знову проти влади Києва; князь ходив на них удруге і примусив до послуху.
983 р. виправився Володимир на ятвягів. Це було завзяте, дике племя, литовського роду; жили вони між Німаном та Двиною, у недоступних лісах і звідтам нападали на культурніших сусідів. Похід Володимира на довший час затримав їх напади.
984 р. піддалися знову білоруські радимичі. Проти них Володимир вислав воєводу Вуєфаста, якого нарід звав Вовчим Хвостом. Він переміг радимичів на ріці Піщаній і з того пішла приповідка, що піщанці втікають від вовчого хвоста.
985 р. Володимир задумав похід на волжанських болгар. Ці «срібні» болгари, знищені походом Святослава, знову прийшли до добробуту й не хотіли платити дані. Володимир виправився проти них з своїм вуєм Добринею; військо їхало Волгою на човнах, а берегом ішли степові торки, яких князь закликав на підмогу. Але болгари були сильні і заможні і важко було їх підбити. Коли приведено бранців, мудрий Добриня оглянув їх і сказав: «Всі вони в чоботях, — такі не схочуть давати нам дані; краще ходімо на тих, що ходять у лаптях!» Тоді Володимир рішив скласти мир з болгарами. Обі сторони заприсягли згоду, але болгари потайки говорили: «Тоді буде мир між нами, як камінь буде плавати, а хміль буде потапати».
993 р. був ще один похід проти хорватів на Підкарпатті, але про нього літописець не дав ніяких ближчих подробиць.
Боротьба з печенігами
Рівночасно з цими походами треба було вести безнастанну боротьбу з печенігами. Ці дикі степовики вже протягом півстоліття жили в українських степах; воював уже з ними Ігор, а Святослав у боротьбі з кочовиками зложив свою буйну голову біля Дніпрових порогів. Осмілені першими успіхами печеніги з диким завзяттям перли на заселені землі України, рік річно нападали на гіограничні городи, а нераз заганялися аж під Київ. Війна з ними ніколи не переставала: «бі рать без переступа» (була боротьба без перестанку), пише літописець.
Володимир добре розумів небезпеку від степу. Сам навіть був раз у небезпеці й мало не попав у полон. Печеніги напали на Василів (тепер Васильків, біля Києва), князь вийшов проти них, але війська мав небогато і не міг дати їм ради, — мусів відступати і заховався аж під якимось мостом; пізніше поставив там на памятку церкву.
Щоби стримати напір ворога Володимир почав ставити городи й укріплення по обох сторонах Дніпра. Біля Києва укріплено ріки Стугну й Ірпень, на Лівобережжі Сулу, Трубеж і Сейм. У важніших місцях побудовано городи, а між городами вали з частоколом. У городах поставлено сильні залоги. Останки цих валів залишилися до нинішнього дня; протягаються вони довгими лініями, по 100—200 кільометрів. Такі величаві пограничні укріплення в давніші часи ставили тільки римляни (славний «лімес»).
Завдяки цим фортифікаціям Володимира наступ печенігів ослаб й Україна могла перейти до зачіпної боротьби зі степом.
Переказ про Кожемяку
Про боротьбу з печенігами літописи подають різні перекази 992 р., як Володимир вернувся з Галичини, печеніги напали на лівобережню Україну. Князь вийшов проти них і став на річці Трубежі. Печеніги пристали на другому боці; ні одно ні друге військо не мало охоти починати бою. Тоді печенізький хан під'їхав до ріки і подав думку, щоби боротьбу рішили два найсильніші вояки. Володимир погодився на це і звелів шукати у своїм війську найсильнішого чоловіка. На другий день печеніги привели свого борця; він був велитенського зросту і «дуже страшний». А у Володимирому таборі не могли знайти нікого, що міг би стати проти нього. Аж якийсь старий вояк прийшов до князя і сказав, що має дома найменшого сина такого сильного, що шкіру рве руками. Привели того хлопця. А він каже: «Не знаю, чи переможу, випробуйте мене». Пустили на нього великого і сильного бика, що його перше роздрочили вогнем. Хлопець хопив бика рукою за бік і видер йому шкіру з мясом, як далеко рукою досягнув. Володимир сказав: «Можеш боротися». Як печеніжин побачив хлопця, розсміявся, бо хлопець був малого росту. Розмірили місце між обома військами і борці пішли на себе. Хопилися руками і сильно трималися. Але хлопець притиснув печеніжинові руку й кинув ним до землі. Печеніги крикнули з переляку і почали втікати. Володимирове військо пустилося за ними і почало їх рубати.
Володимир відсвяткував перемогу, поставив на цьому місці город й назвав його Переяславом, бо хлопець перейняв славу від печеніжина. (В дійсності Переяслав існував уже в часи Олега). У народніх оповіданнях цього хлопця звали Кожемякою, від того, що він ніби мняв кожу (шкіру).
Білгородський кисіль
Інший переказ оповідає про облогу Білгорода (недалеко Києва) 997 р. Володимир виїхав до Новгорода, щоби звідтам привести військо проти печенігів; кочовики використали цей час і напали на Київщину. Облягли також Білгород і нікому не дозволяли вийти з города. В місті почався голод, а помочі від князя не було. Міщани зібралися на віче і рішили піддатися ворогові: «Піддаймося печенігам; одних побють, але інші залишаться живі, а від голоду всі помремо». Але один старий чоловік порадив білгородцям боронитися хитрощами. Казав їм зібрати дещо вівса, пшениці або хоч отрубів (грису), залляти водою і зробити кисіль. Бочку з кисілем поклали у колодязь, а в другу криницю поставили бочку питного меду. Другого дня міщани запросили до города печенізьких послів, щоби поглянули, що у них діється. «Пощо нищите свої сили», сказали печенігам, «хочби ви десять літ стояли під городом, нічого нам не зробите, бо ми маємо поживу з землі». І повели їх до одної й другої криниці та дали їм зїсти кисілю і меду. Печеніги зачудувалися і сказали: «Не повірять нам наші князі, як самі не покушають». Білгородці налляли їм ціле ведро і відпустили послів з міста. Печенізькі князі повірили, що не зможуть добути міста голодом, і відступили від облоги.
Союз з Візантією
У печенізьких нападах на Україну була також рука Візантії. Від часу походів Святослава візантійська держава боялася наїзду з півночі і всіми силами старалася спинити зріст київської держави. Як у давніші часи, так і тепер греки стояли у звязках з печенігами і насилали їх на українські землі. Арабський письменник Яхія каже, що після смерти Святослава відносини між Києвом та Царгородом були дуже неприязні.
Але пізніше прийшли події, які примусили візантійців шукати підмоги на Україні. Наступники Цимісхія, цісарі Василь і Константин, що володіли спільно, знайшлися у великій небезпеці: підняв проти них повстання один з вельмож, Варда Фока. Бунтівничі війська з Малої Азії рушили на Босфор і загрозили цісарській столиці, Константинополеві. Цісар Василь просив тоді Володимира дати йому воєнну поміч.
Нераз уже в давніші часи війська з України бували у грецькій службі. І варяги і словяни воювали за справу грецького цісаря, за дешеву ціну проливали свою кров. Візантійці думали, що й тепер за яку умовлену плату київський князь дасть їм своє військо. Але Володимир показався тут справжнім володарем; обіцяв підмогу, але за те домагався не чого-небудь, — зажадав для себе руки сестри цісарів.
Для Візантії таке жадання було щось нечуване. Грецьке цісарство було найстарше в Європі, вважало себе спадкоємцем Риму, жило столітніми світлими традиціями світової імперії. Таке домагання руки царівної для «варварського» князя було для візантійської династії тяжкою зневагою.
Дід обох цісарів, Константин Порфирородний, полишив своїй родині вказівки, як поступати супроти таких «ганебних» жадань.
«Коли хозари», писав він, «або турки (тобто угри), або Русь, або який інший північний чи скитський нарід, як то часто буває, почне просити й допевнятися, щоби прислано йому царські убрання, корони чи ризи за яку прислугу або поміч, то треба вимовлятися, що такі убрання й корони не людьми зроблені, а прислані від Бога янголом цісареві Константинові», (що перший прийняв христіянство).
«Коли який з цих невірних і нікчемних північних народів почне домагатися, щоби посвоячитися з імператором ромеїв (візантійців), взяти у нього доньку за себе, або свою доньку віддати за імператора або його сина, — треба відповісти на таке ганебне жадання, що й на це є заборона, страшна й непорушна постанова святого і Великого Константина».
Такими штудерними аргументами збивали візантійці ті нечувані, по їх думці, домагання «варварів». Навіть німецькому королеві Оттонові, що також титулувався римським цісарем, відмовили такої почести.
Але тепер цісарі Василь і Константин знайшлися у такому скрутному положенні, що за союз з могутнім київським князем були готові заплатити найдорожчою ціною. І так Володимир дістав приречення, що сестра імператорів, цісарівна Анна, стане його жінкою.
Володимир вислав тоді поміч цісарям, шість тисяч пішого війська, озброєного щитами і копіями. Цей відділ брав участь у війні проти бунтівників у Малій Азії. Війська Фоки розбито, самозванець наложив головою і цісарі завели спокій у своїй державі.
Війна за Крим
Але як тільки минулася небезпека, горді цісарі зараз забули про прислугу Володимира і не хотіли сповнити своєї обітниці. Та Володимир не думав уступати. Скорим походом рушив він на південь й увійшов у Крим.
Для Візантії це був болючий удар. Крим мав для Царгорода важне значіння; тутешні грецькі міста посередничили у торгівлі з цілою східньою Европою; збирали сирівці з «варварських» земель і перепродували туди візантійські промислові вироби. Колиб Візантія втратила цю кольонію, її торгівля булаб поважно захитана.
Володимир по довшій облозі добув головне місто Криму Херсонез або Корсунь. Про добуття міста наш літописець оповідає так:
Пішов Володимир з військом на Корсунь і взяв город в облогу. Став від міста «на одно стрілище», тобто на віддаль, як далеко летить стріла з лука, і дав приказ добувати город. Його вояки почали сипати вали. Але корсуняни підкопалися під міським муром і потайки забирали землю, носили її до міста і сипали горб посеред замку. Володимир завзявся і сказав, що хочби прийшлося стояти три роки, добуде Корсунь. Мешканці вже ослабли, але все таки не давалися. Аж один корсунянин, на імя Настас, вказав князеві спосіб, як добути місто. Він написав на стрілі: «Від колодязів, що є на сході за тобою, ведуть водопроводи до міста; перекопай їх і перейми воду». І цю стрілу вистрілив з лука, так що вона впала перед Володимиром. Князь приказав перекопати водопроводи, у місті не стало води і Корсунь піддався.
Аж тоді цісарі мусіли сповнити свою обітницю: вислати сестру до Володимира. Але при цьому поставили умову, щоби Володимир приняв хрещення. Князь дав на це свою згоду.
Царівна Анна зразу не хотіла їхати на Україну: «Якби у неволю їду» — жалувалася. Але брати толкували їй: «Бачиш, кілько лиха зробила Русь грекам, — вибавиш грецьку землю від тяжкої війни. А може Бог через тебе наверне руську землю». Ледви її присилували. Сіла вона на корабель, з плачем йопрощала матір і братів і поїхала морем до Криму. У Корсуні відбулося її вінчання з Володимиром. Володимир забрав тоді війська з Криму і повернув Корсунь Візантії.
Почини христіянства на Україні
Христіянська віра поширилася у чорноморських землях дуже скоро. Наш літопис подає легенду про те, що над Дніпром проповідував Христову віру апостол Андрій і сказав до своїх учнів: «Чи бачите ці гори? На цих горах засяє ласка божа, має тут бути великий город і церкви численні Бог побудує». Ця легенда не має історичних основ, але можна здогадуватися, що у рухливих грецьких кольоніях над Чорним морем христіянство появилося вже в І віці христіянської ери. Крим мав традицію про мучеництво третього папи римського св. Климента в Корсуні, в інших чорноморських містах почитали різних мучеників з перших часів христіянства.
Дещо пізніше поширилося христіянство у глибину східно-европейського суходолу. Готи підчас побуту на Україні стали христіянами, але під аріянським впливом; їх апостол Ульфіла тут почав перекладати святе письмо на готську мову. Багато христіян було у хозарській державі, мали вони свої громади, признані правом. Рухливі варяги підчас своїх мандрівок по всіх морях Европи також скоро зустрілися з христіянством і в їх ватагах нерідкі бували христіяни. Так різними дорогами христіянська віра могла дійти і до наших словян.
Точніші звістки про христіянство серед «Руси» (норманської і словянської) маємо від початків IX ст. З життя Стефана Сурожського довідуємося, що князь Бравлин під впливом чуда прийняв христіянську віру; таксамо охрестився неназваний по імені ватажок «варварів Рос», що напав на Амастриду в Малій Азії. Словянський апостол Константан-Кирило біля 860 р. мав зустріти у Корсуні євангелію і псалтир «руськими письменами писані», — так оповідає про це легенда. В тім самім часі охрестився один з князів, що напали на Царгород 860 р.; може це був князь Аскольд, — на його могилі побудовано церкву. У договорі Ігоря з греками 944 р. вже виразно згадують христіян; мали вони у Києві церкву св. Іллі — це перша церква, що згадується на Україні. Врешті княгиня Ольга, перша з пануючого роду, прийняла христіянство, мала свого капеляна отця Григорія і з Німеччини спровадила першого місіонаря, Адальберта.
Вже перед офіціяльним хрещенням за Володимира христіянство мало на Україні більше як столітню традицію.
Володимир поганином
Князь Володимир зразу був ревним прихильником давніх богів. «Поставив ідоли на горбі серед двора перед теремом, Перуна деревляного, з срібною головою і золотими вусами, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокош. Складали їм жертви і називали богами. Приводили синів своїх і доньки і жертвували бісам, плюгавили землю своїми жертвами і сплямилася кровю земля руська і той горб»... Так оповідає літописець-чернець. І подає ще переказ про першого київського мученика-христіянина.
Одного разу сказали старці і бояри: «Кинемо жереб на хлопця і дівчину: на кого впаде, того заріжемо богам. А був у Києві один варяг, що прийшов з Греції і тримався христіянської віри, і мав він сина, гарного лицем і душею. Жереб упав саме на того хлопця. Прийшли до варяга післанці, щоби віддав сина на жертву богам. Варяг відмовився: «Це не є боги, а дерево, що сьогодні є, а завтра зігниє; не їдять, ані не пють, ані не говорять, — зроблено їх руками з дерева. Бог є один, котрому служать і поклоняються греки. Не дам мого сина бісам». Тоді зібралася озброєна юрба і кинулася на двір варяга з криком: «Дай богам сина свого!» Варяг стояв з сином на горі «на сінях» і перечився: «Як вони є боги, то нехай одного зпоміж себе вишлють і візьмуть мого сина!» Юрба закричала, кинулася на дім, порубала його і зарубала варяга з сином. Не було відомо навіть, де похоронено їх тіла.
Володимир шукає нової віри
Київ був великим, багатолюдним містом, приїздили сюди визнавці різних вір і старалися приєднати князя до своїх вірувань. Літопис подає широке оповідання про те, як Володимир шукав нової віри.
Наперед прийшли до нього болгари — магометани і захвалювали свою віру. Але князеві не подобалося це, що не можна їсти вепровини і пити вина: «Руси є весело пити, без того не можемо бути»,— такою приповідкою відповів князь магометанам.
Прийшли німці від римського папи і питався Володимир: «Яка заповідь ваша?» А вони сказали: «Постити по силі; як хто пє або їсть, то все на божу славу». Не подобався князеві такий піст і він відправив послів.
Надійшли хозарські жиди і захвалювали закон Мойсея. Питався їх князь, з якої вони землі. Вони відповіли, що були в Єрусалимі, але Бог загнівався на батьків їх і розіслав їх по всіх країнах. На це Володимир сказав: «Якже ви можете бути учителями інших, коли Бог вас відкинув?»
Врешті греки прислали до князя фільософа і той виложив йому основи христіянської віри.
Володимир скликав старців і бояр і питав їх о раду, яку віру прийняти. Вони відповіли: «Знаємо, княже, що ніхто нічого свого не ганить, а все хвалить; як хочеш дізнатися правди, то вишли мудрих мужів, нехай придивляться кожній вірі». Сподобалася ця думка князеві і вислав послів до різних країн.
Вернулися згодом післанці і оповіли таке: «Ходили ми до болгар, дивилися, як вони покланяються у своїм храмі; стоїть такий без пояса, поклониться, сяде і дивиться сюди і туди як біснуватий. Нема веселости у них, тільки жалість і сморід великий. Ходили ми до німців, бачили, як відправляють всякі служби, але краси не бачили ми ніякої. Зайшли ми на кінець до греків і ввели нас до своєї церкви. І не знали ми, чи ми на землі, чи на небі, бо на землі нема такого виду і такої краси і не вміємо того оповісти, але знаємо, що там Бог перебуває з людьми, — і тої краси не можемо забути».
На це бояри і старці сказали князеві: «Якби лихий був грецький закон, не прийнялаб його твоя бабка Ольга, а вона була наймудріша з усіх людей». Тоді Володимир рішився: «Підемо і приймемо хрещення». А бояри сказали: «Як твоя воля, княже».
Хрещення України
Про саме хрещення Володимира не знаємо нічого певного. Наші літопис каже, що князь охрестився у Корсуні; підчас облоги міста він ніби осліп і аж по хрещенні відзискав зір. Але сам літописець чув також інші оповідання, що Володимир охрестився у Києві або у Василеві; Василів дістав імя від христіянського імени князя, Василь. У скандинавськім переказі оповідається ще інакше: що Володимира намовив до хрещення норманський князь мандрівник Олаф Тригвесон і що обряду хрещення доконав його єпископ Павло. Видно, хрещення не відбулося публично і святочне і не збереглася про це певна память.
Було це 988 року.
Князь-христіянин мав обовязок приєднати до христіянства свій нарід. Володимир взявся енергічно поширювати нову віру. Не пішло це трудно, бо у Києві було вже багато прихильників христіянства, особливо між боярами і старшиною; а простолюддя, хоч і привязане до давніх богів, не сміло противитися князеві.
«Як Володимир прийшов до Києва», оповідає літописець, «звелів поскидати ідоли,— одні порубати, другі кинути в огонь. Перунаж приказав привязати коневі до хвоста і тягнути з гори до ріки, і назначив чоловіка, що мав його бити залізом; це не задля дерева, що нічого не чує, але на посміховище бісові. Тягнули його з гори до Дніпра і плакали невірні люди, бо ще не прийняли хрещення. Потім кинули його до ріки. І Володимир приказав, як де пристане, відштовхувати ідола від берега, аж перейде пороги. Так і сталося. Переплив Перун через пороги і аж там вода викинула його на беріг, і це місце називається Перунова Рінь».
Тоді Володимир приказав, щоби другого дня всі люди зібралися над Дніпром на хрещення. «Коли хто не явиться, багатий чи убогий,— ворогом мені буде» — так проголосив князь. Нарід зійшовся послушно. «Колиб воно не було добре, князь і бояри не прийнялиб цього» — чути було такі голоси. Зійшлося люду без числа. Вийшов над ріку князь і бояри і священики, що приїхали з Корсуня, і почався обряд хрещення. Всі люди ввійшли у воду, дорослі по шию, молоді близько берега по груди, батьки тримали дітей на руках, а священики з берега відправляли молитви.
«І радий був Володимир, що пізнав Бога сам і люди його».
Організація церкви
З Києва христіянство поволі перейшло до інших околиць. Зразу христіянські громади повставали тільки по більших городах, де були заможніші і культурніші люди. Але у деяких місцях нова віра стрічалася зі спротивом. У Новгороді Володимирові воєводи мусіли ужити сили, щоби перевести хрещення, — з того вийшла приповідка, що «Путята хрестив огнем, а Добриня мечем». По селах дуже важко було проповідувати Христову віру, хочби з тої причини, що не було відповідного числа священиків. Тому у дальших сторонах нарід ще довгі століття залишився поганський і складав жертви по лісах, болотах і джерелах, а різні знахорі і волхви мали більше значіння як духовенство.
Зверхнім доказом поширення христіянства була будова церков. Христіянські святині будовано передусім там, де дотепер стояли ідоли поганських богів. У Києві, на горбі перед княжим двором, на місці Перуна, Володимир виставив церкву св. Василія, свого патрона. На іншому місці побудував муровану церкву Богородиці, що звалася Десятинною, тому, що на її утримання князь призначив десяту частину своїх доходів. Будували її майстри греки, — від того часу почався вплив Візантії на українське будівництво. В цій церкві приміщено мощі св. Климента, які Володимир привіз З Корсуня. Церкви прикрашувано іконами і церковними річами, що їх багато прийшло зі здобиччю із Криму.
Організацією церковного життя займалися зразу корсунські духовні під проводом Настаса, того самого, що допоміг Володимирові добути Корсунь; він став священиком при Десятинній церкві. Але грецькі священики не надавалися до проповідування христіянства, бо не знали гаразд мови народа. Тому Володимир звернувся за духовенством, куди інше, до Болгарії, де був самостійний патріярхат в Охриді. У болгарській церкві уживано у богослуженнях болгарської мови і ця мова перейшла й до нашої церкви і уживається дотепер під назвою старо-словянської.
Осередком церковної організації була столиця держави, Київ, в якому заложено митрополію тобто верховне єпископство. Друге єпископство було у Переяславі, також з назвою митрополії; пізніше єпископські столиці появилися в Чернігові, Турові (на Поліссі), Володимирі, Перемишлі і інших значніших городах.
Устав Володимира
Разом з христіянством прийшли до нас церковні закони. Принесло їх болгарське і грецьке духовенство, а князь приказав зібрати їх в одну книгу, що зветься Уставом Володимира. Цей устав не дійшов до нас у первіснім виді, бо пізніше нераз духовна влада його зміняла і доповнювала; але є у ньому кілька постанов, що напевно належать до часів Володимира.
У першій частині Уставу князь назначує десятину на утримання церков. Ця десятина обіймала різні роди доходів: з суду, з торгу, з домів, зі збіжжа, з ловів, зі стад і взагалі з усяких прибутків.
У другім розділі князь затверджує церковний суд. До суду духовенства належали передовсім справи, що торкалися поганських обичаїв. Церковний суд карав умикання цебто старовинну крадіжку дівчат для шлюбу, знахорство, чарівництво, відьомство, зашіптування, варення чудодійного зілля, молитви і жертви по лісах і водах — всякого роду останки давніх вірувань. Дальше розглядалися тут злочини проти христіянства: як хто порубає хрест або посіче стіну церкви, добуде мерця з могили, уведе худобу до церкви і зневажає якнебудь христіянську віру. Нарешті до церковного суду належали справи про неправні подружжа, розвід, спори за майно, побиття батька або матері. Позатим у всіх справах підлягали судові церкви т. зв. церковні люди. Це були передовсім члени духовного стану і їх родини: ігумен, чернець, священик, діякон, попадя, попович, проскурниця (жінка, що пекла проскурки); дальше також люди, що шукали захисту при церкві, різні старці і каліки: «прошеник», що добув чудесне виздоровлення; «задушний чоловік», — невільник, пущений на волю, за чиюсь душу; «сторонник», — прочанин; сліпець, хромець і ін.
На кінець єпископам віддано догляд за мірами й вагами в містах; мали вони берегти їх справедливости, «не умножати ані умаляти».
Чужосторонні місії на Україні
У свіжо наверненій землі було багато церковної праці, а недоставало духовенства. Князь притягав священиків з найближчих христіянських земель, з Греції і Болгарії, але все те було замало. Тому охотно витав усяких місіоиарів, що приходили з інших країн, у жадобі служити Христовій вірі.
За Володимира були на Україні також західні, латинські місії. Не було ще тоді роздвоєння у христіянській церкві, не було завзятої боротьби між обрядами; Володимир з тою самою ввічливістю приймав латинських проповідників як грецьких, бо для всіх було доволі місця.
Одним з таких місіонарів був німець Бруно з Кверфурта, у чернецтві Боніфацій, чоловік близький до цісаря Оттона III. Він перейнявся бажанням проповідувати христіянство невірним народам, прийняв єпископські свячення, виїхав зразу на Угорщину, потім приїхав до Києва біля 1008 р. Метою його була земля печенігів, «найлютіших з усіх поган», хотів він навернути їх на Христову віру. Про свою поподоріж Бруно оповідає так:
«Князь Русів, великий і богатий володар, проти моєї волі затримав мене місяць у себе, ніби що я хочу сам себе занапастити. Умовляв мене, щоби я не йшов до такого невірного народа; не здобуду їх душам ніякої користи, а тільки смерть собі добуду і то найлютішу. Але не зміг мене умовити, та іце якесь видіння про мене налякало його. Тоді з військом два дні провожав мене до останньої границі своєї держави, яку він задля ворожих нападів окружив звідусіль міцною і довгою огорожею. Він зіскочив з коня на землю, я з товаришами йшов попереду, він з своєю старшиною йшов за нами і так вийшли ми за ворота. Він став на однім горбі, я на другім: обнявши руками, ніс я хрест Христовий і співав прегарний спів: «Петре, чи любиш мене, паси вівці мої». Коли закінчено спів, князь прислав свого старшину до нас, з такими словами: «Я довів тебе, де кінчиться моя земля і починається ворожа. На Бога, прошу тебе, не занапащай на сором мені свого молодечого життя. Я знаю, що ти завтра до третьої години, без користи, без причини загинеш гіркою смертю». Я відповів: «Нехай тобі Бог відчинить рай, як ти мені відкрив дорогу до поган».
Відважний місіонар зі своїми товаришами пішов у степи. Ішли два дні, а третього дня ранком зустріли першу ватагу печенігів. Вістуни скликали нарід на раду. Дика юрба кинулася на покірних черців, почала їх штовхати, бити, водити з місця на місце. Нарешті дійшли до старшини, той вислухав мови Бруна і дав себе переконати, що місіонар прийшов з добрими намірами. Дозволено йому ходити свобідно і він обійшов три печенізькі орди. Вислід місії був невеликий, ледве тридцять печенігів прийняло христіянство.
Бруно наклонив орду до перемиря з Володимиром і вернувся до Києва. Володимир згодився на мир з печенігами і навіть дав свого сина на закладника. Бруно висвятив одного з своїх товаришів на єпископа для печенігів і він разом з Володимировим сином виїхав знову у печенізьку землю. Бруно поїхав в іншу сторону, до прусів над Балтійським морем, і там погиб мученичою смертю 1009 р.
Другим західнім місіонарем був єпископ Райнберн, також німець родом. Він приїхав на Україну як капелян доньки польського князя Болеслава Хороброго, що стала жінкою Святополка, найстаршого Володимирового сина. Німецький історик Тітмар не має слів похвали для місіонарської діяльносте Райнберна: «Скільки працював він у повіреній йому справі, на це не вистарчить ані мого знання ані красомовности: І поруйнував і спалив поганські храми; в море, присвячене бісам, кинув чотири камені, помазані святим миром і очистив море свяченою водою; вивів всемогучому Господеві нову галузь на неплодючому дереві, тобто поширив проповідь у цім народі неосвіченім; тіло своє морив безсонницею, нуждою і мовчанкою, а серце обернув до богомисленної задуми».
Але цей святець пустився на політичну інтригу, утримував потайні звязки з Болеславом і підюджував Святополка проти батька; Володимир був примушений увязнити і сина й єпископа: Райнберн умер у вязниці.
Наслідки христіянства
Володимир прийняв христіянську віру з різних причин. Передусім були тут релігійні мотиви: бажав він знайти правдиву, певну віру. Культ давніх богів, убогий змістом і нерозвинений, без ясних вказівок про загробове життя, не міг йому ні його сучасникам уже імпонувати. Володимир зацікавився віруванням сусідних народів, жидів, магометан, латинян, греків, — врешті вибрав христіянство у грецькому обряді.
Поруч з чисто релігійними бажаннями йшло також змагання до підєму культурного життя. Володимир і його дорадники відчували добре, що погани стрічаються всюди з погордою; що хоч київська держава велика, багата і могутня, то христіянські сусіди глядять на неї з легковаженням. Бажалося їм скинути з себе клеймо варварства і стати нарівні з культурними народами.
Врешті були й мотиви політичні. Коли Володимир прихилився до грецького обряду, то не тільки тому, що його послам подобалося так дуже грецьке богослуження; він приняв грецьку віру тому, що це був поміст до близьких звязків з Візантією. Візантійська держава стояла на першому місці у тодішньому політичному світі; Володимир знав це добре, шукав союзу з могутнім сусідом і приняв грецький обряд, щоби дістати руку грецької царівної. Як шурин візантійського цісаря мав він уже відкриту дорогу на всі eвропейські двори.
Христіянство дало Україні також великі користи у внутрішньому житті. Христіянська віра стала цементом, який сильно звязав і різні землі і народи в одну державну цілість. До того часу такого злучника не було. Різні племена мали власні вірування і звязану з ними культуру, і неохотно віддавалися під вплив полян чи варягів, які не могли дати їм релігійної системи. Інакше було з христіянством. Релігія високо розвинена, з суцільним світоглядом, з приписами, що обіймали усі життєві справи, — така релігія не боялася ніякого суперництва і всі поганські вірування усувала з непереможною силою. А що ця віра йшла з Києва, з доручення київського князя, та разом з тим різні частини держави вязалися в одну, суцільну, неподільну цілість.
Христіянство мало великий вплив на зміну обичаїв. Сам Володимир, як каже літописець, по хрещенні став лагідніший, закинув своє попереднє розгнуздане життя, старався не допускати до проливу крови, опікувався бідними і немічними. Не було вже мови про те, щоби складати жертви з людей, поволі зникали різнородні варварські обичаї у подружньому житті наших племен. Христіянська віра зрівняла людей, полекшила долю нижчих шарів, змагала до скасування невільництва.
Із стану варварства Україна переходила до вищої культури.
Шкільництво й освіта
Разом з христіянством появилися на Україні перші школи. Володимир, оповідає літописець, «почав брати у визначних людей діти і давати їх на книжну науку; матері тих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, — плакали якби по померлих».
Школа мала на меті підготовити духовенство, якого багато треба було для свіжо охрещеної країни, а також урядовців для держави. Школи засновувано зразу тільки при єпископських катедрах та при більших церквах. Навчання обмежувалося до читання, писання та пізнання святого письма. Учило саме духовенство, зразу певно тільки болгарські священики, що могли з дітьми порозумітися, пізніше підучені місцеві сили. Школа вводила молоде покоління у культурний світ. Навчання у Києві вже у перші часи було поставлене поважно; із Володимирової школи вийшов пізніший митрополит Іларіон, що визначався широкою освітою на візантійський лад і вславився як проповідник; освіту придбав він на місці, на Україні.
Сам Володимир «любив слова книжні», тобто охотно слухав читання, особливо святого письма. Чи князь добув і сам мистецтво читання і писання, про це літопис не згадує; але своїм дітям дав освіту, Ярослав славився вже як прихильник книжки.
При церквах і школах повставали вже перші бібліотеки; покищо були в них книги релігійного змісту.
Державні відзнаки
Володимир бажав показати назверх, що його держава стала на вищому щаблі розвитку, і за прикладом інших володарів почав уживати почесних державних відзнак.
Зразком для нього була Візантія. На царгороському дворі і сам цісар і його родина і цілий двір уживали різних приписаних одягів, риз, корон, діядемів. Коли Володимир узяв за жінку візантійську царівну, його шурини — цісарі певно подбали, щоби підняти його значіння й признали йому свої цісарські відзнаки. Давний літопис не згадує про це нічого, але пізніше був дуже поширений переказ, що при свому подружжі Володимир дістав відзнаки цісарської влади. З цих відзнак найважніша була корона. У скарбі московських царів переховувалася т. зв. шапка Володимира Мономаха; це дійсно давній візантійський діядем й деякі учені здогадуються, що це саме корона Володимира Великого. Що князь справді уживав корони, на це доказом є Володимирові гроші, на яких він зображений у короні.
Володимир перший з українських князів почав бити свою монету. Робив він це також у тім намірі, щоби зробити більш відомою свою державу. Володимирові гроші були золоті і срібні. Роблені вони на зразок візантійських. На одному боці є образ Христа, на другому постать самого князя, що сидить на престолі, у царських відзнаках, з хрестом у руці. Написи є: «Володимир на столі», «Володимир, а се єго золото» або «Володимир а се єго серебро».
На деяких монетах зображений тодішній герб київської держави, тризуб. Звідки прийшов цей геральдичний знак і що він означає, про це є різнородні здогади. Одні учені думають, що це давній герб Рюриковичів, принесений зі Скандинавії; вже давніші князі мали свої печаті, — згадують їх у договорах з греками, — певно були на них якісь герби, може саме тризуб. Інші здогадуються, що Володимир прийняв герб на зразок Візантії і що тризуб це монограм князя: у сплетених там лініях можна відчитати імя «Володимир». Ще інші думають, що це символ влади й панування на морі, як подібний знак грецького бога і Позейдона. До Володимирових традицій вернулась й нова українська держава, коли 1917 р. приняла тризуб за свій державний знак.
Відносини до сусідів
Київська держава Володимира була простором найбільша зпоміж усіх європейських держав, хоч границі її дещо зменшилися на сході і полудні. На сході відокремилося Поволжа; срібні болгари не хотіли признати влади Києва. Але втрата тих земель не мала великого значіння, бо Волга і Каспій втратили вже свою ролю у торговлі. Більше болюче для України було те, що степ. дістався у руки диких печенігів і утруднений був доступ до моря; але фортифікаційні заходи давали надію, що ці землі перейдуть знову до України. Зате на заході українська держава дістала нові території. Володимир узяв під свою владу Полоцьк і увійшов у землю ятвягів; в той спосіб добув границю з Прусами і ближчу дорогу з Києва до Балтійського моря. Ще важніше було, те, що під рукою Володимира знайшлося Підкарпаття. Тутешні сільні джерела мали велику вагу для Придніпрянщини, особливо від часу, як печеніги замкнули дорогу до соляних озер над Чорним морем. На Волині недалеко Буга Володимир побудував новий город і від свого» імени назвав його Володимиром.
З сусідами утримував Володимир мир і згоду. З Візантією від і часу подружжя князя були відносини приязні; розвинулася ще більше торгівля, грецькі купці й ремісники осідали на Україні, а до Візантії ішли часто варязькі й українські дружини. У приязні жив Володимир з угорським королем Стефаном, що так само охрестився і поширював христіянство у своїй землі. Добрі звязки були також з чеським князем Андрихом.
Тільки з Польщею мир не утримався. Причиною незгоди були, червенські городи, які зайняв Володимир 981 р., може й інші ще нам невідомі причини. 992 р. війна вже починалася, потім Володимир ходив походом глибоко в Польщу, — але з яким вислідом, про це вже літописи не записали. Пізніше прийшло до миру і згоду закріплено подружжям між Святополком, сином Володимира, та дочкою Болеслава Хороброго. Але згодом Святослав почав бунтуватися проти батька, а Володимир підозрівав, що це було за намовою Болеслава; він увязнив Святополка і єпископа Райнберна, що брав участь у цих інтригах. 1013 р. Болеслав рушив проти Володимира при допомозі німців і печенігів; але підчас походу прийшло у війську до бійки, Болеслав звелів вирізати печенігів і так похід покінчився на нічім.
Організація держави
Хоч держава Володимира була менша, як його батька, то зате вона була сильніше зорганізована. Давніше по різних городах сиділи воєводи, зразу варяги, потім місцеві люди, що з князем не були звязані нічим, окрім служби. Володимир завів інший спосіб управи: він постановив намісниками у городах своїх синів. У Турові на Поліссі сидів Святополк, у Володимирі на Волині Всеволод, у далекій Тмуторокані над Озівським морем Мстислав, у Новгороді Ярослав, в Ростові Борис, в Муромі Гліб. В той спосіб всі землі стали більше залежні від княжої влади і управа у них була одностайна.
В тім часі також остаточно покінчився вплив варягів. Володимир на початку свого володіння користувався ще наємним варязьким військом і навіть при його допомозі добув Київ. Але варяги зажадали тоді окупу від міста: «Це наш город, добули ми його і жадаємо окупу, по дві гривні від чоловіка». Володимир пожалів столиці і задумав варягів позбутися. Покищо сказав їм: «Почекайте місяць, нехай зберуть куниці» (дорогі шкірки на плату). Варяги чекали місяць, а тимчасом князь зібрав інше військо. Тоді варяги пізнали, в чому справа. «Обдурив ти нас», сказали йому, «але покажи нам шлях до Греції». Князь вибрав з поміж них кращих вояків і залишив їх собі, а інших пустив до Царгорода. Але перед ними вислав цісареві звістку: «Ідуть до тебе варяги; не тримай їх у місті, бо зроблять тобі бешкет, порозсилай їх у різні сторони, а назад не пускай ні одного».
За володіння Володимира вже не було варягів на визначніших місцях; між воєводами згадується тільки один варяг, Вуєфаст чи Вовчий Хвіст. Вищі уряди були вже в руках таких людей, як Добриня і Путята, що були місцевого роду.
Відношення до громади
Володимир уважно прислухувався до голосу громадянства. Представників вищих шарів брав до своєї ради і разом з ними обдумував всякі державні справи: «про устрій землі і про війни і устав землі». Могутні бояри і старшини земель допомагали князеві у його праці.
Володимир завів деякі нові закони. Розбійників не карав смертю, як це роблено раніше, а накладав на них грошові кари. Але через те розмножилися розбої. Епископи звернули на це увагу і питалися князя, для чого не карає смертю. «Боюся гріха», відповідав Володимир. А єпископи сказали йому: «Ти поставлений Богом на кару лихим, а ласку добрим: вільно тобі карати смертю розбійника, але як розглянеш його справу». Тоді князь зніс грошеві кари і почав карати смертю. Але по якімсь часі єпископи і старшини порадили йому вернутися до давнього: «Воєнні потреби стали великі, то судові оплати придалисяб на зброю і коні». І Володимир знову завів грошеві кари.
Для свого війська Володимир був щедрий і ласкавий. Літописець оповідає, що одного разу вояки почали нарікати на князя: «Зле нам і діється, їмо деревляними ложками, не срібними». Як почув це князь, звелів виковати їм срібні ложки, і сказав: «За срібло і золото не добуду дружини, а з дружиною добуду і срібло і золото».
Народню масу князь приєднував собі великими бенкетами, що відбувалися підчас різних свят і празників. Такі пири трівали по кілька днів, а запрошувано на них таксамо старшину, бояр і визначних людей, як бідних і незаможних. На бенкетах роздавали усім мясо, риби, хліб, овочі, а меду давали по кількасот мір. Кождому вільно було приходити на княжий двір, а немічним і хорим, що не могли явитися, довожено страву і напитки возами. Ці Володимирові пири увійшли потім у народні пісні і добрячого князя називано «ясним сонцем».
Смерть Володимира
Під кінець життя Володимир мав багато гризоти з синами. Найстарший Святополк увійшов у підозрілі зносини з Польщею і Володимир відобрав йому турівську землю, увязнив його і тримав недалеко Києва у Вишгороді. Потім знову відмовив послуху Ярослав, що княжив у Новгороді: не хотів платити данини, яку здавна новгородці платили і до Києва. Старий князь розгнівався і приказав рубати ліси та будувати мости, — хотів іти походом на Ярослава. До того ще прийшли вісти, що печеніги ідуть на Україну; проти них князь вислав молодшого сина Бориса.
Серед тих незгодин Володимир заслаб тяжко і 15 липня 1015 р. умер у своїм дворі на Берестовім, під Києвом.
Бояри затаїли на якийсь час його смерть, бо в Києві був Святополк; йому, як найстаршому належався престіл, але старшина видно хотіла мати князем котрогось з молодших князів, мабуть Бориса.
Похорони Володимира відбулися по старовинному обичаю. Чомусь не годилося виносити княжого тіла на руках; розібрано поміст у горішній кімнаті, де помер князь, і на шнурах спущено тіло покійника наділ і зложено на санях; тіло було обгорнене в килим. Везено його до Десятинної церкви на санях, хоч це було гаряче літо, у липні: такий обряд перевоження мерців саньми, заховався ще дотепер у наших Карпатах. Похоронено Володимира поруч з його дружиною Анною, що померла 1011 р. Камяні гробниці їх стояли посередині Десятинної церкви.
Десятинна церква завалилася 1240 р. підчас татарської облоги, тоді і гробниця княжа запропастилася. Аж 1635 р. митрополит Петро Могила перевів розшуки у руїнах і віднайшов справді мармурову гробницю; думав перенести ці княжі останки до Софійської катедри і просив московського царя про нову гробницю, але цар не спішився і свято не відбулося. Частини мощів Володимира переховуються у різних місцях; голова у Печорській Лаврі, інші частинки по різних церквах. Від XIII сторіччя почали Володимира почитати святим.
Характеристика Володимира
Наш літописець зображує князя Володимира в той спосіб, що у ньому немов були дві душі: поганська і христіянська. Володимир-поганин був войовничий, жорстокий, рознузданий, — Володимир-христіянин визначався лагідністю і милосердям, любив мир, лад і спокій, був строгий для себе. Така внутрішня переміна людини цілком можлива, — христіянство мало величезний вплив на людей, особиво на тих, що приймали його щиро, з глибокою вірою. Але рівночасно Володимир був якби символом перемін, які переходило тоді українське громадянство. Україна довгі часи була пострахом сусідніх земель: «варвари-Русь, нарід жорстокий і немилосерний, що не знає ласки до людей» — оце звичайна характеристика наших предків у чужих письменників. З дикою, живлою силою, з молодечою буйністю, з завзяттям, відвагою і погордою смерти, гнали ці північні ватаги на південні, культурні землі, несли знищення, смерть і руїну. Але оце той грізний нарід поволі втихомирився, став лагідний, людяний, перейшов до спокійного життя. Ця переміна ішла сама з себе, під впливом змінених господарських умов та під натиском культурніших сусідів. Але до приспішення її немало причинився сам Володимир. Поширення христіянства, заснованя шкіл, початки освіти, нове будівницво, зміни в законодавстві, уліпшення управи, уведення України у коло христіянських держав — все те великі заслуги князя. Тому пізніші покоління дали Володимирові імя Великого.