З.Карбович - Ідеї, люди, боротьба
Часто доводиться чути , що закордоном немає і не може бути революційно-визвольної акції, гар кадри революційної організації є такими ж „задачами еміграційного хліба", як і кожний опортуніст чи прихильник Інтервенції як єдиного шляху визволення". Закордоном, мовляв, „немає революції", а тим самим немає і жадних різниць поміж революціонерами й опортуністами, поміж націоналістами і їхніми противниками. Одначе це далеко не так. Призабувають наївні, що наш ворог є ворогом людства, тереном його дії — є терен усього світу, методи його дії вимагають революційної протидії, а не салонових дискусій і пустих балачок, ї саме низку цих проблем: хочемо вияснити в наших статтях.
основний чинник революційної дії та вимога ідейної чіткості
Провідні кадри — це головна сила кожної революції. Від їх якостей, моралі, політичної виробленості і віри в свою ідею залежить успіх чи невдача революційної дії. Недотягненням було те, що ми, хоч присвячували цьому питанню багато уваги, все ж таки замало займалися вирощуванням кадрів. Апріорний погляд, що наші кадри вже виховані, що вже засвоїли собі всі під ставові якості революціонерів і далі вдосконалюють самі себе, — не цілком правильний. Присвячуючи головну увагу дії нашої організації на Рідних Землях, ми не доглянули, що відсутність ту наявного критерій провірної, автоматичної селекції революційного кадру, безперервної проби його якості, готовості й ідейності — вможливила перебування в наших рядах деякої кількості духово-постарілого, зледащілого й без вартісного елементу.
Під цим кутом великим позитивом, який уможливив нам вдержати в наших рядах революційного елементу, було акцентування нами масових акцій, пов'язаних не лише з популярними сьогодні на Заході антикомуністичними тенденціями, але також з нашою революційною боротьбою проти всякого російського імперіалізму, а тим самим і проти тих згубних тенденцій, які ще досі мають вирішальний вплив у політиці деяких західних кіл. Отже, ми йшли і йдемо проти течії. Наші акції проти репатріації, де члени Організації захищали в таборах насильно репатрійованих, рискуючи власним життям, наші масові демонстрації на вулицях столиць і великих міст майже в цілому світі в ситуаціях приязні західних потуг з СССР, коли військова поліція (напр., у Мюнхені) розганяла танками демонстрантів, а передусім обов'язок і постійна перспектива для кожного члена Організації включитися в безпосередню визвольну боротьбу на Рідних Землях, як веж задари з комуністами закордоном (Канада, ЗСА), в яких про бойовим елементом були наші члени й симпатики — пригадували нашим кадрам їх властиву роль борців за визволення українського народу з-під московсько-большевицьких гнобителів, ролю майбутніх співкерівників революції, а не каварняних політиків чи невдоволених ребелянтїв. Незатертий і промінюючий на всю Організацію закордоном вплив залишали ці друзі, що відходили в Україну і деякі з них уже поклали свої голови в геройській боротьбі з ворогом за визволення українського народу. Це постійно пригадує кожному націоналістові про його основну мету, про його обов'язки, від яких йому не вільно ухилятися. Більше того, кожний справжній націоналіст-революціонер бачить у цьому своє головне призначення. Бо не на еміграції, а на Рідних Землях відбуватиметься вирішальний бій за УССД. Тому головним завданням наших кадрів є включитися в безпосередньої визвольно-революційну боротьбу в Україні. Вони також свідомі того, що жертовна визвольна акція закордоном має мстою створити єдиний солідарний фронт усіх українців у цілому світі у боротьбі проти московсько-большевицьких окупантів, здобути на Заході приятелів і прихильників нашої визвольної боротьби на Батьківщині та створити відповідні передумови для остаточної перемоги нашого революцїйно-визвольного зриву. Наш актив е тут на те, щоб — як авангардна сила на еміграції - - проривав за собою широкі кола у усесторонній дії на антиросійському й антикомуністичному та інших загрозливих для нас ворожих відтинках. Він має мобілізувати українську еміграцію на властивий фронт проти ворога та має бути прикладом для політичних груп і організацій у ставленні української суверенної політики.
Автор цих рядків низкою статей у „В-Ш-"; „Шляху Перемоги", як і словом на святі 25-ліття ОУН в Манчестері з особливим підкресленням звертав саме увагу на властивий фронт проти ворога, щоб другорядні внутрішньо українські справи не заступали головної мети: боротьби з ворогом. А то доходить до того, що українці починають себе взаємно більше поборювати, ніж ворога. Такий стан є застрашаючим явищем і тому апелюємо до всіх завернути з цього фальшивого, корисного тільки для ворога шляху.
Немалою хибою є неясність щодо інтерпретації суті нашої Організації, тобто партії чи організації — отже, захисника інтересів частини нації та цілості? Ця двоєдушність є також причиною декомяозиції в доборі людей. Інші є завдання партії, а інші революційно-визвольної організації. Українська революція — це національно-визвольна війна проти російської імперії. Вона має привернути знову традиції України і на них творити й упорядковувати українське життя в усіх його ділянках. Ми маємо завалити сучасне, тобто чуже, а привернути наше старе, тобто традиційне, українське. Отже маємо відродити Україну Володимирового тризуба, Україну Шевченка, здійснити ідеї підпільної України наших днів. України, знам'я якої хрест і меч. А наші соціяльні традиції не можуть застосовуватися до заведених силою комуно-російських порядків, чи совєтського „виховання", а до соціяльно-національного почуття українського народу, збереження й виплеканого на традиціях наших батьків і прадідів. Наші кадри завжди мусять про це пам’ятати.
Для організації, яка стає захисником цілої нації, мусить бути аксіомою те, що консолідувати народні маси в боротьбі чи акції проти ворога можна лише дією, а не механічною методою консолідації партій. Напр., двадцять добрих, політично вишколених револкіціоиерів-пропагандистів, організаторів чи бойовиків є більшим досягненням, ніж сотні міжпартійких засідань, що звичайно є змарнованим часом. Сила української революції не лежить у механічному пов'язанні різнорідних елементів, а в кадрах революційної Організації, яка має органічне пов'язання з народними масами. Здобування прихильності серед тих елементів, які тільки декларативно стоять на позиціях суверенності української визвольної політики, не має тривалої вартості чи більшого значення для нашої визвольної революції. Бо в практичній дії ті елементи, пристосовуючись до певних умов чи кон’єктури, зречуться своїх декларативних позицій. Фальшивою є також орієнтація на практичну утилітарність наших поодиноких гасел, тобто не можна узалежнюватися від того чи моментально є тактично І корисно видвигати їх, чи ні. Ми стали великим револющйно-визвольним табором, що прийняв у рамки своїх організаційних клітин різнорідні елементи та імпозантно вийшов на поверхню цілості українського життя, але з одночасною великою загрозою: небезпекою, що його ядро розплинеться в гетерогенності. Ми заакцентували забагато кількість, а призабули якість. Байдужість до вічних правд, до світоглядних проблем в ідейно розхитаних людей, заслаба чуйність на особисту мораль привели до розпорядження декого з кадрів і занику мобілізуючих семафорів. І так у той час, коли ворог ставить свої недискусійні, чіткі й ясні догми, як лезо меча, в нас почали хитатися незмінні правди й до голосу приходив релятивізм. Ми сказали, що боремося за свободу одиниці, але свобода — це тільки рамки для здійснення квалітативно визначених вартостей, для здійснення певних ідей. Отже, є свобода від чогось і є свобода для чогось! Свобода не є самоціллю, а лише передмовою, яка вможливлює діяти добре або зле. Зокрема глибоке розуміння свободи дає християнська концепція: вільна воля людини — вибирати і завжди наново змагатися за добро. Проголосивши свободу людини, ми не уточнили, для чого треба людині свободи і не визначували, в яких межах повинна людина користувався свободою, щоб вона могла творити добро, а уникати зла.
Християнська концепція свободи не була належно в кас розвинута. Відсування набік основних проблем життя, в тому релігійної, саме в час, коли безбожництво нищить суттєві вартості людини, було б утечею з одного відтинку боротьби. Погляд, що наука могла б доказати, чи правда на боці християнського ідеалізму чи матеріалізму, є неправильний. Бо це не так питання науки, як питання віри, без якої життя людини є життям без змісту. Таку віру мусить мати кожна людина, кожний нарід. Комуністичній вірі замало протиставити чітку і ясну нашу віру. Тому одного дня дехто станув на роздоріжжі, як Геракл на розпутті, не знаючи, куди йти. В той же самий час, для комунізму стоїть ясний і чіткий семафор, для багатьох не комуністів стоїть стрілка: невідоме. Тенденції зробити з нашого визвольного руху, зокрема з ОУН, лише техніків революції, збиранину людей різнорідних програмово-світоглядових поглядів, почавши від визнавців християнізму аж до його противників, від прихильників приватної власності до приклонників колгоспної системи, — треба протиставити незмінну суть нашої Організації, тобто ствердження, що ми є суспільно-політичний і світоглядовий рух, як це правильно уточнює П.Полтава в „Елементах революційності українського націоналізму". Без ідеологічно-свІтоглядової відбудови втратимо суть, а через те і молодь, бо без цього вона занидів, позбавлена віри у вищі абсолютні правди.
В попередніх числах „В.Ш." ми показували цитатами з крайових матеріялів, що крайові позиції не перечать поглядам, висловлюваним у цій статті. Воююча Україна, "й визвольно-революдійні кадри стоять на християнських і національних позиціях волі людини і соціяльної справедливості. Треба відрізняти тактично-стратегічні прийоми революційних кадрів в Україні від суттєвих правд, які вони визнають. Напр., у листівках до росіян українське підпілля не буде закликати до боротьби проти росіян, але в листівках до українців — це основна справа боротьби. І наші позиції закордоном повністю відповідають ідейно-політичній настанові кадрів в Україні, які ніколи не стануть на позиції діалектичного матеріялізму та не підуть на службу ерфуртського обманця і його переємників з півночі. Україна була і є антимарксистська, антикомуністична, хоч би як хто хотів інакше її представляти.
Суть деякої декомпозицій в кадрах Організації була не у відсутності т.зв. демократизації, бо в основних справах Організації завжди рішала більшість, якої істотним моментом є якість. Кризою революційних рухів найчастіше є проникання їх чужорідними ідеями і людьми, що мають інші, нереволюційні концепції, а також брак у них революційних характерів. Людей міряється величиною ними виконуваних завдань, їх спроможністю подолати прийняті на себе обов'язки революції.
Наша Організація є організацією підпільною і провадить боротьбу з ворогом — московсько-больщевипькими гнобителями і їх п'ятими колонами — не тільки на Рідних Землях, а всюди там, де діє ворог, тобто на теренах усього світу, а тому мусить зберігати риси організації з революційною дисципліною, бо вона знаходиться не лише в політичній, але й збройний боротьбі. Наші завдання супроти Краю вимагають таких самих якостей кадрів, якими відзначаються кадри на Рідних Землях: ідейність, характерність, одчайдушність, сміливість. Кадри українського підпілля на Рідних Землях мають бути для нас прикладом моралі людської і моралі бійця, який не знає можливості скласти зброю перед ворогом чи здатися в полон. Вони дають нам приклад людини і приклад вояка підпілля України. Тут у кожному відношенні ми маємо шукати ідеал нашого члена, ідеал націоналіста.
Як національно-визвольний рух ми відкликаємося не лише до політичних, але й моральних вартостей, яких прикладом мають бути наші кадри. Характер борця — це суттєва вимога. Ми виростали на суворих засадах і їх треба привертати й скріпляти всюди там. де вони запинають. Почерез наші кадри це духове відновлення мусить відбутися в цілої нашої політичної еміграції, бо інакше пануватиме байдужість, хаос І сварки. Якщо віра зникає і дух руїни огортає людей, тоді не можуть нас „спасати" жадні паперові „устрої" чи „конституції". Силу людям дають великі дороговкази, візи І змагання за них, а не персональні спори, анархічні поступування, дрібні між партійні торги. Великі характери показуються у хвилинах великої проби. Фразами не можна виклинити й виростити революційних кадрів, але акцією. Наш визвольно-рєволюціиний рух кріпшав і зростав не лише завдяки теорії, а передусім завдяки нашим діям, акціям в ім'я не дискусійних ідей. Не раз виглядає так, що наче б нема великої різниці в паперових програмах такої чи іншої партії, але вся різниця, а навіть прірва між ними показується щойно в ДІЇ, де крім деклярацій іде риск, жертовність і рішучість у боротьбі за свої ідеї. Наприклад, ОУН-солідаристів була пішла на співпрацю з німцями, а революційна ОУН — пішла на боротьбу з ними, хоч на папері обидві ОУН мали не дуже то відмінні програми. Одначе, ОУН-солідаристів зігнорувала фразу про безкомпромісному революційну боротьбу, відклавши її реалізацію на пізніше, бо, мовляв, не можна проти обох окупантів рівночасно воювати, а революційна ОУН зайняла безкомпромісову революційну поставу до обох окупантів, хоч прийшлось їй провадити боротьбу на два фронти. Отже, тільки наші дії розмежовують нас від річних псевдо націоналістів; вони очищують зерно від полови. Очевидно, вони мають не тільки морально-виховний аспект, але зокрема політичний, як шлях до практичного здійснення нашого визволення.
Для таких великих і важких завдань треба відповідних людей, треба кадрів, одушевлених визвольними ідеями. Ідеї люди, боротьба — це три нерозривні елементи революційно-визвольного процесу.
З.Карбович: Ідеї, люди, боротьба. „Визвольний Шлях". ч,12 (12-86), Лондон, 1954.