Валентин Мороз: У пошуках українського Піночета
Валентин Мороз: У пошуках українського Піночета
Концепція українського націоналізму, остаточно сформована у 20-30-ті роки, - це, у принципі триптих: Донцов " Націоналізм" - Юрій Липа "Призначення України" - Сціборський " Націократія". Але якщо перші два автори дочекались перевидання не лише на Заході після Другої світової війни, але вже й в Україні , - доробок Сціборського практично невідомий навіть у діаспорі , де його ніхто ніколи - річ ясна - не забороняв. Бо кому доступна тепер " Націократія", видана в Парижі 1935 року, або інші праці Сціборського , розкидані переважно в журналі " Розбудова Нації".
Така диспропорція є не лише образно кажучи , "несправидливістю долі" , але й великою практичною незручністю. Річ у тім, що без "Націократії" включено до недавно виданої хресртоматії з української соціології, є промовистим свідченням. І якщо вже говорити про несправедливість долі, то вона тим більш виразна, що коли Донцов і Липа - це наші, так би мовити , стратегічні резерви, то " Націократія" - це тактична зброя.
Третя фаза триптиха - це неминучий підсумок . Тут не бачимо ні бурхливого полемізму Донцова, що так і бризкає з його " Націоналізму" , ані дивуючої заглибленості Юрія Липи в " підземні шари" української духовності . Сціборський - це програмова лаконічність, як підсумкова обійма практичних тез. Немає значення також та обставина, що книга Липи з"явилась на три роки пізніше від "Націократії" (1938). Сціборський є логічним завершенням розкішної серії націоналістичних творів, що їх подарували нам 20-30 роки .
У книзі шість розділів - наче сальва з шести пострілів. "Демократія" , "Соціялізм" , " Комунізм " , "Фашизм" , "Диктатура" , і нарешті те , для чого і писалася книга : "Націократія".
Метод Сціборського ясний з самого початку . Він аналізує крок за кроком усі актуальні в його час режими, аби підвести читача до фінального висновку : всі вони непридатні для української перспективи. Україні потрібна націократія. " Повторюємо : сталінізм - це рештки неактуальної вже комуністичної догми, що в цілости підпорядкована тактиці вимушених компромісів". Сказати так про сталінізм у 1934 році, в час його апогею! Так міг висловитись або безнадійний фанатик, що абсолютно ігнорує реальеість, або... людина, що вміла " дивитися крізь землю" і в момент тріумфа сталінізму бачити реальні пружини , що забезпечували його неминучий крах. У своєму аналізі демократії як системи Сціборський немусив " видумувати порох". У 30-ті роки демократія програвала " на всіх фронтах" в двобої з тоталітарними системами . Тому її критикували всі. Зрештою, досить нагадати про один лише факт : велика криза 1929-1932 рр. Уже її було досить, аби твереза людина спитала : що негаразд з демократією? І що треба " відремонтувати" в цій системі ? Якщо б хтось сказав. Що ця тенденція 30-х років перестала бути актуальною - знову ж таки досить навести один лише факт. У сучасній Америці розгурнулась досить широка полеміка про неминучисть диктатури в цій країні, бо класична демократія "трещить". Зрештою , Сціборський охоче підкреслює певні позитивні моменти і в демократії, і в соціалізмі, які потрібно зберигати для майбутнього. Наприклад, він вважає позитивним для української перспективи факт експропреації комуністами виликих латифундій в українському селі. Так само він підходить і до італійського фашизму ( і споріднених з ним течій ), але в кінці робить твирезі висновки. Сила фашизму в тому, що він спромігся на місці розхлябаної обезличеної дійсності видвигнути потужну ідею. Слабкість фашизму в надмірному урядовому централізмі його системи. Що утрюднює процес творчої свободи громадянина.
Підкреслюючи, що в еліти Муссоліні є " ще свіжа невичерпана енергія" . Сціборський робить висновок : " Але ... може і для неї прийти пора самоконсервації, зо всіма випливаючими наслідками". Сціборський бачив цю самоконсервацію на прикладі комуністичної структури, що докотилась на його очах до сталінізму . Річ ясна, що в своєму аналізі московського комунізму Сціборський є більш емоційним, ніж в аналізі демократії, фашизму чи інших систем. Та інакше не могло бути в умовах 1934-1935 рр., коли комунізм шматував тіло рідної нації. ( Як надніпрянець - народився в Житомирі - Сціборський відчівав ці тортури далеко реалістичніше, ніж його побратими - націоналісти із Західної України). А фашизм був десь далеко в Італії... Та й переконати людину 20-30 -х років, що система Б. Муссоліні - " від лукавого" - було не так то просто. Досить вимовити одне тільки слово мафія. Далеко не всі знають, що цей невилікований ( досі ! ) рак італійського організму - мафія - в епоху Муссоліні " зліз з італійської шкіри". Муссоліні сказав просто і ясно: " ХЛОПЦІ, ШУРУЙТЕ ЗВІДСІ . БО ПЕРЕСТРЕЛЯЄМО БЕЗ ДИСКУСІЙ". І мафія ( нібито всесильна ...) чемненько перекочувала до Америки. Один американський історик дослідив пікантний епізод. Коли 1943 року американці висаджувались в Італіїї , мафія вже чекала на кораблях...
Пояснити цю ситуацію можна як завгодно, але факт залишається фактом : визволивши Італію від Муссоліні, американці ощасливили її не лише демократією, але й мафією. Ситуація тут більш - меньш така сама, як постала десь у 1923 - 1924 рр. перед українськими партіями, що висипали перед західноукраїнським селянином сорок бочок аргументів проти комунізму. Але всі ці аргументи відскакували, ніби горох від стіни ; бо селянин бачив один " факт, як бик" там, на Сході, комуністи відібрали землю у великих латифундістів ( до речі , не українських ) і віддали її селянам (діти яких, доречі, вчаться українською мовою ). А він у своєму рідному поліському чи покутському селі задихається від малоземелля, і дітей його вчить польський вчитель у польській школі. (Це була реальність, а сталінське шило вилізло з мішка трохи пізніше .) Як бачимо , раеальна історія далеко складніша від теоретичних дискусій про фашизм та антифашизм чи комунізм та антикомунізм. Тут напрошується саме собою питання про термінологію у Сціборського . Знаємо добре , як трактували слово фашизм "теоретики" з відділу агітації й пропаганди ... Досить нагадати , що комуністичні газети Західної України називали соціал - демократів "соціял - фашистами", радикалів - "радикал - фашистами" , католицькі кола - "клерикал - фашистами" і т. д.
(Просто і ясно : хто вкрав у мене корову - той фашист). Була це своерідна термінологічна шизофренія. Як справжній соціолог - науковець , Сціборський скрізь називає речі своїми оригінальними іменами. Фашизм у нього - це система Муссоліні ; система ж Гітлера - це націонал - соціалізм. Така ж сама термінологічна ясність панує у Сціборського, коли він говорить про ліві течії. Підкреслюючи - річ ясна - спорідненість комунізму і соціалізму, він, проте , відводить кожному окремий розділ і ніде не сплутує соціалістичні структури Заходу з московським комуністичним експериментом. ( Це варто підкреслити у зв"язку з тим, що в роки холодної війни в Америці , скажімо, існувала своєрідна "дальтонічна шизофренія": кожну людину лівих переконань відносили до Reds і намагалися вкинути в один "червоний мішок"). Постає природне запитання: чому один з розділів у Сціборського називається "Диктатура"? І взагалі: що тут мається на увазі? Адже ж Сціборський міг наговоритися про диктатуру "скільки влізе" і в розділі про Сталіна ( " Комунізм" ) , і в розділі про Муссоліні ( " Фашизм" ). Чому ж цю тему винесено в окремий розділ? По - перше, Сціборського не цікавить диктатура взагалі (чи диктатура як така ). Йому потрібна українська диктатура, що виросла з українських ресурсів, Можливо, це один з найголовніших заповітів Сціборського: " Будуча Українська Держава не буде ні фашистською, ні націонал - соціалістичною, ні "примо - деріверівською". І ця органічна недовіра до готових чужих стандартів пронизує всю "систему світобудови" Сціборського, ніби капіляри живу тканину. По - друге: концепція диктктури у Сціборського наскрізь оригінальна; по суті, це щось нове в українській політичній думці. У 20-30 роки, в умовах кризи демократії, про диктатуру заговорили всі.
У цій атмосфері легко було впасти в апологетику диктатури. Сціборський цього не робить. Він заявляє про "органічне тло, на якому і мислимі здорові форми самої диктатури". І далі розвиває цю думку так: " Політичний устрій - це є насамперед пристосована до вимог місця, часу та умов система доцільности". Отже форми диктатури бувають як здоровими, так і нездоровими.
Далі: диктатура зароджується із системи доцільності, а не як самоціль. Як бачимо, Сціборський підводить нас крок за кроком до висновку: диктатура потрібна там, де де вона є потрібною. Він не є ані сліпим фанатиком демократії, ані сліпим фанатиком диктатури. Але ж в українській політиці 30-х років були тільки або такі, або такі... І ті і другі з блискучими очима, б"ючи себе в груди, проклинали опонентів... Сціборський зумів стати на щабель вище; значить, він спромігся на щось нове в українстві 30-х років. І тут людина з нормальною соціологічною освітою ( не з вищої партійної школи, звичайно... ) доходить нормального висновку: Сціборський провістив... ПІНОЧЕТА ! Тобто збудував на папері модель, яку Піночет кількадесят років пізніше "вживив" у практику чилійських буднів. Бо коли говорять про Піночета, не враховують, як правило, основниий мотив піночетизму: цей Чилієць прийшов до диктатури не з маніакального бажання бути диктатором, і не не від доктрини , а з твердої потреби чилійського життя. Піночет бачив, що без його диктатури Чілі перетвориться на другу Кубу. Саме ця тверезість у погляді на диктатуру дозволила Піночетові (та його " команді" ) швидко перескочити в потрібний момент з героїчного коня диктатури на скромного ослика ліберальної економіки. Отже, Піночет керувався національною потребою. Диктатура чи лібералізм ? - тут вирішальним суддею була НАЦІЯ. Ясно, що всі інтернаціональні кліки (американська насамперед) почали шалено гавкати, квакати і шипіти на систему Піночета.
І так виглядало спочатку, що всі кліки вже поховали Піночета в очах світової громадськості. Але... тут почалися сюрпризи. Спочатку меньші - потім більші. Канадець, що їздив "на свіжий люфт" у теплі краї, із здивуванням сказав авторові цих рядків, що Чілі - єдина країна в Латинській Америці, де можна ходити вночі по вулицях і не боятися... Пізніше виявилось, що ті західні " грошові мішки", які ще вчора проклинали Піночета за "фашизм", стоять у черзі, аби інвестувати свої гроші в чілійську економіку ! Це вже симптом безпомилковий: якщо "фінансовий щур" пхає свої гроші в цю "нору" - значить, тут пахне "залізобетонною" стабільністю ! Багато писалося про німецьке економічне чудо, японське економічне чудо; вже пора писати й про чилійське. Ця вузенька, затиснута між горами й морем, смужка землі стала "америкою в Латинській Америці" ; сюди посипались не лише інвестиції, але й ринула заробітчанська еміграція. Постає придне запитання: на чому ж Піночет, образно кажучи, " в"їхав в рай" ? Відповідь тримається "на двох китах" .
По - перше, Піночет зробив базою бачення чилійських проблем націоналізм; саме крізь цю підзорну трібу він угледів кораблі на горизонті, вітрила яких були повними вітру; і саме на цих кораблях система Піночета "в"їхала в рай". По - друге, базовим принципом Піночета була комбінована економіка. Він ані вважав приватну власність священною коровою, до якої не можна торкнутись навіть тоді, коли вона лежить поперек дороги; ані вважав її тим дванадцятиголовим змієм, що лежить перед брамою й не пускає людство у "світле майбутнє" . І саме тут намацюється "стиковка" між Піночетом і Сціборським, - ніби між двома космічними кораблями, що прилитіли з різних часових вимірів у якусь позачасову " нульову" зону, де лише й є можливим реальний " доторк" поміж ними. Рівновага між приватною ініціативою та державним контролем - у Сціборського це є суттю економічної концепції націократії. " Для збереження згаданої рівноваги націократія надає своїй соціально - економічній системі комбінований характер, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зо здійснюваними державою принципами господарської плянової контролі". Лібералізм чи диктатура; республіка чи монархія - Сціборський вважає ці дилеми давно застарілими. Він ставить питання інакше: як знайти пропорцію між полярними точками ( як і між концепціями приватної й громадської власності ). Цим самим Сціборський підносить українську ідею на новий щабель, витягаючи її із застарілих полемік ХІХ сторіччя. Як бачимо, у Сціборського ні одна з теоретичних реалій соціології не є самовистачальною вартістю. Такі поняття, як демократія, диктатура, приватна ініціатива, приватна власність, державна власність, республіка, монархія - все це у нього лише набір інструментів, які відкриваються чи застосовуються в залежності від ситуації. Хто ж визначає цей добір ? Мусить бути якийсь могутній регулятор поза всіма цими поняттями, коли вони самі по собі є бездискусійно відносними. Цим регулятором є НАЦІОНАЛІЗМ. Перерахувавши всі можливі розв"язки ( демократія, соціалізм, комунізм, фашизм, а крім них, ідеальна "просто диктатура" , коли така є можливою ) , Сціборський доходить висновку: всі вони невистачальні без націоналізму, ніби корабель без керма. Як знайти рівновагу між демократією й авторитаризмом; між "державою для всіх" і "державою для еліти" ? Це завдання тисячу разів поставлене в історії - але чи розв"язане ? Сціборський пропонує найкращий варіант. У нього НАЦІЯ й НАЦІОНАЛІЗМ є єдиним ключем до цих " семи запечптаних дверей" .
Тому й останім розділом книги є " Націократія" . Ще раз підкреслюємо: те, що Сціборський поклав на стіл кілька десятиліть тому як теорію, здійснили на практиці найуспішніші суспільні структури наших днів: сучасна Японія, режим Піночета в Чілі; нарешті - де Голь, який своїми авторитарними експериментами вніс велику дозу стабілізації в розмагнічену і " розфокстрочену" систему післявоєнної Франції. І тому ідеї Сціборського є на диво сучасними. Образно кажучи, "Націократія" - це не підручник загальної медицини, а книга рецептів. Бо перед нами стоїть те ж саме завдання: як стабілізувати " розтабачену і розсобачену" ситуацію сучасної України ? Де знайти Піночета ? Але підемо далі. Отже, якщо найцентральнішим фокусом усієї концепції є націократія, - значить спочатку треба з"ясувати: що ж таке націоналізм ? Сціцборський так відповідає на це запитання:
" НАЦІОНАЛІЗМ - ЦЕ РЕВОЛЮЦІЯ, СПРЯМОВАНА НЕ ЛИШЕ ДО ДО ОБНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ, АЛЕ Й ДО РАДИКАЛЬНОЇ ЗМІНИ ПЕРЕСТАРІЛИХ І ПАРАЗИТИЧНИХ СОЦІАЛЬНО - ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН".
Можливо, саме тут найвлучніше в історії підкреслено соціальну роль націоналізму.
Іншими словами: націократія - це соціальний націоналізм, перенесений з теорії в економіку.
І тут ми підходимо до відкриття Сціборського, досі не поміченого нами: він бачить націоналізм не як романтичний ідеал поєта, а як систему доцільності, породжену конкретно - соціальними потребами. ( Тут знову доводиться повторити: саме так дивиться на націоналізм Піночет або сучасний японський бізнесмен ) . З усього сказаного легко й природньо вимальовується й сама дефініція націократії: " НАЦІОКРАТІЄЮ НАЗИВАЄМО РИЖИМ ПАНУВАННЯ НАЦІЇ У ВЛАСНІЙ ДЕРЖАВІ". Можливо, саме тут - насучасніше місце всієї книги. Це ж якраз той бар"єр, перед яким стоїмо і який ще мусимо перескочити ! Панування нації у власній державі ? Тобто: держава української нації ? Який процент сучасних київських політиків готовий проийняти цю формулу ? Усіх цих табачників і собачників можна хіба що перелякати вищенаведеною формулою Сціборського. Та вони ж навіть бойовий гопак вважають "фашизмом", а фразу " народ України" воліли б замінити фразою "народи України". Держава для нації ? За такий пункт вони ніколи не проголосують; скоріше погодяться на якесь ес - ен - ге, чи яке завгодно ге... Якби Сціборський дожив до наших днів, його б не здивувала ця ситуація. Бо він її... передбачив. У нього національна революція - то не акт, а процес. Це - триптих, що складається з трьох етапів: " підготовка визвольної боротьби, збройного здобуття і впорядкування самостійної держави". Характерно, що Сціборський єдиний з українських націоналістів ( та й з українських авторів взагалі ) підкреслив: національна революція продовжується " й після усамостійнення". І при тому Сціборський зупиняється на цій третій фазі досить детально: " Бо й після усамостійнення на Україні певний період проявлятимуться в ріжних сферах духовного й суспільного життя нагативні наслідки вікового поневолення, що вимагатимуть застосування відповідних оздоровлюючих середників. Для цього націоналізм включає в програму національної революції далекойдучі державотворчі почини, що в стані були б всебічно скріплювати розхитаний окупаціями організм нації". Підкреслюючи, що політична реальність України характеризується "цілковитим браком парламентських традицій, фіктивністю наших партій", Сціборський доходить висновку: " Витворюється парадокс: режим політичної демократії базується на партіях, але їх у нас нема: для цього довелося б хіба ці партії штучно творити, інсценізуючи в цей спосіб парламентаризм". Слова ці настільки сучасні, що, читаючи їх, не можна втекти від нав"язливої думки: вони писані не в 1935 - му, а в 1995 році !
Ті ж самі емоції викликає й наступний уривок, де Сціборський підкреслює, що в умовах російського тоталізму "партії перетворювались у відірвані від маси гурти інтелегентів - сектярів. Ці риси характеризували й партії на Україні. Штучо зроджені в обмеженому середовищі західноєвропейськими доктрицнами - всі вони водночас носили на собі тавро "общеросійських" політичних і культурних ідей". Тут згадується курйозний, але й разом з тим просто - таки епохальний випадок. Російський кримінальник ( чи напівкремінальник ), спілкуючись з українським політв"язнем у таборі, ніяк не міг зрозуміти в своїй кримінальній наївності, чому головна українська політична група називається не київською, не полтавською, не коломийською ( жмеринською, козятинською ), а - генсільською, і висловлював це здивування з убивчою "прицільністю": " Да зачем тебе Хельсінкі ? Ти што, фінський шпіон ?" У цій кроткій фразі "вистрілена" вся правда про українське політичне сьогодення. Образно кажучи, майже всі сучасні українські політичні партії - це "фінські шпіони". І якби ж то насправді фінські...
Це ще було б легше пережити ! На жаль, комуністична, соціалістична партії та інші комуністичні групи, замасковані під різні "демократичні відродження", є московськими байстрятами нелише за мовою, але й за духом. Крім них, можна говорити про вашингтонські, мюнхенські, тель - авівські партії та групи... У ролі їхніх лідерів фігурують різні підставні імена ( переважно з колишніх дисидентів або колишніх письменників - "спілкарів" ). Але реальними лідерами у них є звягільські, табачники, гурівці, сороси... Що ? Кажете, бракує римської партії? Не журіться: така вже є. Українське католицьке середовище - оце вам і римська партія.
Точніше: римсько - польська, бо тут домінують люди з Рима і з Польщі. А процес формування політичних партій з огранічно українським корінням лише починається... Не дивно, що політична палітра України така карикатура. Не дивно також, що центр українсткої політики лежить не в партійництві ( як і за часів Сціборського ), а далеко збоку від нього. У вище цитованому уривку Сціборський говорить про парадокс. Якби він дожив до наших днів, то напевно, сказав би про ще один парадокс: який - небудь "червоний директор" з "Азовсталі" чи Запоріжсталі" несе на собі більше реального українського навантаження, ніж Верховна Рада... Бо ті залізяки, що їх випускає "червоний директор", є чимось реальним в українських руках.
А Верховна Рада лише плутається під ногами... І зробити її реальним інструментом для українських потреб ще нікому не вдавалося. Як бачимо, Сціборський відкидав партійництво не з антипатій до партій як таких ( симпатій чи антипатій "взагалі" у нього нема ! ), а тому, що не несло на собі реально українського навантаження. Не несе й сьогодні... Вихід Сціборський бачить у національній диктатурі. Вірний своєму принципу криштвлевої тверезості ( саме так найкраще окреслити метод Сціборського ), він дивиться й на диктатуру, як на інструмент для тимчасового користування, покликаний до життя конкретною доцільністю української ситуації: " Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати,
націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації й застарілості, коли вона стає ціллю для самої себе... У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдовану доцільністю тимчасову методу". Ще раз і ще раз переконуємось: ідеї Сціборського - то не кабінетні медитації, а блискучі прогнози. Що на десятки років впереджували політичний процес. Не мусимо викликати ідею диктатури як розумної доцільності "з уяви", - її вже здійснили кілька разів на практиці ( де Голль, Піночет, Дудаєв ). Сцібоський закінчує свою не дуже товсту, але дуже "густу" книгу про державу, збудовану на принципах націократії, досить оригінально: " Лишається ще одне питання: яке місце в цій днржаві займе організований нвціоналізм ? Чи не перетвориться він - скасувавши всі партії - самий у партію, що "захопить усі посади". Ні - перетвориться ! Суцільне, інтегруюче світоглядове й політичне єство націоналізму не покривається з поняттям партії - явище неминучо часткового й диференціючого цілість. Не панування над нацією, лише панування самої нації - ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм". Ми ж повернемо це запитання трохи іншим боком: а якщо й перетвориться ? Ну то й що ? Дай нам, Боже, дожити до цього... Це означатиме, що ми доросли, скажімо, до рівня Англії, Японії. Так, так, ці нації живуть за принципом націократії - але не мусять говорити про це. Не мусять навіть усвідомлювати цього, бо націократія у них - підсвідома, органічна. Кілька прикладів для ясності. Юнаки українського походження, що народились в Англії, хотіли стати курсантами англійської військової школи. Виявилось, що вони не мають на це права...
Виявилось, що народитись в Англії - цього ще не досить... До військової школи беруть лише тих, чий дід народився в Англії. Можуть сказати: то не доказ. Це правило завтра скасують - от і все. Що ж, тоді другий приклад: тут уже ситуація, яку скасувати неможливо. Після Другої світової війни працювали десь там разом двоє робітників: українець - імігрант і англієць. Останій запитав: ну як тобі Англія ? Чи не правда: найкраща країна в світі ? Українець почухав потилицю і відповів: та воно то так, але...мені все більше подобається Україна, Яким же був результат цієї розмови ? Уявіть собі: англієць... перестав розмовляти з українцем ! Як бачимо, цей англійський робітник ( як і вся Англія ) живе за принципом націократії. Звичайно, він цього слова не чув. І якби його запитали про його переконання, то він сказав би, що сформувався у колисці демократії Англії - є демократом і все оцінює за критерієм "загальнолюдських цінностей" ( а націократію, напевне, вважає "фашизмом" чи "нацизмом" ).
Але... цю демократію й "загальнолюдські цінності" він бачить, звичайно, через англійські окуляри. Так само японець, що вважає себе демократом і належить до ліберально - демократичної партії, преспокійно заперечує право на однаковий з японцем статус - навіть того, що народився в Японії ! ( Є навіть ідея виселення корейціів з Японії ). Отже, японець, що стоїть на платформі "загальнолюдських цінностей", бачить їх ( знову ж таки ) крізь окуляри сінтоїзму та японських інтересів. Висновок ясний: ці люди не мусять декларувати націоналізм - він у них органічний. Для англійця зробити щось " як звичайно" означає зробити по - англійському: зробити щось "загальнолюдське" означає зробити щось англійське, з погляду англійських інтересів. Писати про націократію в Англії чи в Японії нема потреби - вона у них у генетиці, як результат кількасотлітнього ( чи й тясячолітнього ) життя у власній системі, що ніколи не переривалась.
Ми ж поки що мусимо писати про націократію, - коли хочимо вижити як нація. Бо у нас поки що націоналізм визволення, у них же - націоналізм панування. Простіше кажучи, у нас - "лобовий" націоналізм, у них - органічний. " Лобовий" націоналізм мусить бути демостративним і декларативним - іншого виходу немає. Отже, рухаймося в цьому, "японському", напрямі, до власного синтоїзму: до того етапу, коли націоналізм уже ввійде у кров і говорити про нього не буде потреби; до "дорослої" націократії, яка вже звільнилась обов"язку називати себе націкратією й може перевдягатись ( за потребою ) в широкий гардероб "загальнолюдських" масхалатів.
Там уже зможемо говорити як хочемо, і що хочемо; а до того мусимо вивчити напам"ть, ніби отченаш, формулу Сціборського:
НАЦІЯ - ПОНАД УСЕ;
НАЦІЯ - КАТЕГОРІЯ ВІЧНА;
НАЦІЯ - КАТЕГОРІЯ КОСМОГОНІЧНА. А ЗНАЧИТЬ - ВІД БОГА.
взято з - РУН